Бережанська тюрма

Наприкінці XIX століття у Галичині спостерігалося посилення опору українців проти пануючої Австро-угорської імперії. У цей період, для придушення повстань і національного руху влади будували нові в'язниці, у тому числі  в Бережанах, Чорткові, Кременці.

В Бережанах поряд із в'язницею була споруджена будівля окружного суду (будинок юстиції), приватні будинки судових та тюремних працівників. В Бережанський округ входили тоді Рогатинській, Більшівський, Підгаєцький і Козівській райони. Тут було навіть відділення для довічного ув’язнення. В'язниця продовжувала функціонувати і при польській владі.

17.09.1939 роки більшовицька армія перейшла кордон по річці Збруч, окупувала Галичину і оголосила військове положення. Комендантом Бережанського військового гарнізону був призначений підполковник Респер, його заступником – капітан Кальбек. У в'язниці тоді знаходилося близько 300 ув’язнених різних категорій, арештованих і осуджених Польськими властями. Репер наказав їх всіх звільнити. В приміщенні колишнього комісаріату поліції розташувалося відділення НКВД. Його начальником був старший лейтенант Судовіцкий.

Після 26.10.1939, почалася нова епоха в регіоні. На всі керівні посади призначали присланих з СРСР працівників. Були арештовані колишні державні, фінансові, юридичні, військові, залізничні службовці, власники підприємств і торгових закладів. З грудня почалися масові арешти інтелігенції, крупних власників землі і іншої приватної власності – поляків, українців, людей всіх населяючих край національностей. Були арештовані також громадські діячі. Всі колишні громадські організації були заборонені, як антирадянські і націоналістичні.

Начальником в'язниці був призначений енкаведист Красан. В'язницю обгородили колючим дротом, вікна забили дошками. Двір розгородили на малі ділянки високим щільним парканом, щоби в'язні при пересуванні не могли бачити один одного і споруди. Одна із стін в'язниці виходила на вузьку вуличку Нову. Більшовики виселили всіх мешканців цієї вулиці, заборонили по ній ходити, а потім також обгородили колючим дротом.

Відвідувати в'язницю і ув'язнених родичам не дозволялося. На всі питання була одна відповідь: «Тут такого немає».

Політв'язні утримувалися в жахливих, антисанітарних умовах. Кількість їх в кожній камері в 3-5 разів перевищувала норми. В'язням доводилося більше стояти, ніж сидіти, а спали так тісно, що повертатися на інший бік доводилося одночасно всім в камері. Нар не вистачало, спали на цементній підлозі. На допитах підозрюваних піддавали жорстоким тортурам, примушуючи підписувати визнання у вигаданих енкаведистами злочинах і оговорювати інших. Про ці звірства і про масові розстріли весни 1940 року населення нічого не знало.

В березні 1941 року пройшла нова хвиля арештів. Тепер головними «ворогами» вважалися молоді, свідомі місцеві жителі - українці, поляки, підозрювані в антирадянських настроях, іноді просто люди з неслов'янськими прізвищами. Серед ув'язнених були і зовсім юні - учні 7-го класу школи, і старезні пенсіонери, у минулому військовослужбовці різних армій.

22.06.1941 року, з початком військових дій Гітлера проти СРСР, почалися масові розстріли у в'язницях. Згідно існуючих інструкцій, при оголошенні військового положення всі осуджені до розстрілу і великих (від 10 років) термінів ув’язнення по політичних статтях підлягали негайному розстрілу. Для евакуації в Бережани була вислана з Тернополя каральна команда – 22 конвоїри, під керівництвом молодшого лейтенанта Глови і двох сержантів. Лише 26 червня евакуювали першу партію ув'язнених. Швидке просування німецьких військ перешкодило евакуації решти ув'язнених углиб СРСР. Поступило розпорядження звільнити кримінальних злочинців, а політичних, навіть просто затриманих за підозрою, при облавах і відсутності документів, - «евакуювати по першій категорії», тобто розстріляти. Почалися криваві розправи. Не дивлячись на рев постійно включених двигунів тракторів, мешканці околиць всі ці дні чули з в'язниці постріли і крики людей.

Зайняті власною евакуацією і порятунком, працівники в'язниці і НКВД перекладали ці обов'язки один на одного, виконували поспішно. Жертви закопували у доверху наповнені загальні ями, іноді кидали на місці розстрілу в лісі. Так, у лісі, в урочищі Кушнірка біля села Жуків, 12 розстріляних лежали покинутими декілька днів. Жителі не сміли до них наближатися, поки більшовики втекли з району. Те ж саме відбулося і з 6 розстріляними біля з. Баранівка, в урочищі Писарівка, 4 км від Бережан.

28 червня з Підгаєць в Бережани приїхав Іщенко і за наказом капітана НКВС Вадіса забрав з в'язниці 34 ув'язнених. Дотепер не розкрита таємниця, де їх знищили – до Підгаєць вони не доїхали. Можливо, вони розстріляні в Литятинському лісі.

Цього ж дня начальник НКВС Максимов замордував у підвалі в'язниці 60 ув'язнених, але, всупереч розпорядженню начальства, їх не прибрав і не дав машин для вивозу, втікши з міста. Тільки увечері 29 червня були виділено дві машини. На них завантажили 40 тіл, щоб вивезти до ям, заготовлених на території військової частини, біля замку Синявських. 20 тіл залишалися у в'язниці.

Під час бомбардування і обстрілу одна машина була підбита. Не доїхавши 200 м, виконавці скинули тіла убитих під міст, залишили машини і розбіглися. Пізніше начальство погрозами повернуло тих, що «провинилися», щоб вони приховали сліди злочину, але тіла ніколи було закопувати, їх просто скинули в річку Золота Липа і відкрили шлюз. Вода понесла їх вниз по річці. Ці знівечені тортурами і водою тіла селяни надрічкових сіл виловлювали і потім ховали, як могли. Один із загиблих похований в селі Посухів. Найбільше число цих тіл допливло до шлюзу у селі Саранчуки. Там місцеві жителі виловили тіла і поклали під церквою для опізнання. Слух про це розійшовся по навколишніх містах, багато кого родичі забрали для поховання в свої села. 12 Тіл, що залишилися, поховали біля церкви у загальній могилі.

29 червня молодший лейтенант Глова і начальник в'язниці Красин підписали акт про те, що Глова забрав для евакуації з в'язниці 94 з/к на етап, через Тернопіль - до станції Іваново Ярославської залізниці в Росії. Доля їх невідома.

Тепер з секретних документів стали відомі деякі подробиці. Зі звітів представника з Києва капітана Паніна начальнику управління в'язниць НКВС УРСР капітану держбезпеки Філіппову від 8.07.1941 витікає, що 20 тіл залишилися не вивезеними з підвалів в'язниці, і ще 48 ув'язнених не поховано у самій в'язниці. Панін звинуватив в цьому виконавців «евакуації» Бережанської в'язниці – начальника районного НКВС Максимова, начальника в'язниці Красіна, Литвина оперуповноваженого, які не справилися з розпорядженням Паніна, не виконали поставлені задачі і втекли з міста, виправдовуючись обстрілом.

Всього тепер відомо про 157 розстріляних в Бережанській в'язниці. Частину замордованих закопали у парку біля замку Синявських.

30 червня радянські органи і війська покинули місто. Люди кинулися до в'язниці. І тоді відкрилася правда про нелюдські злочини. Тіла знищених безневинних людей мали сліди жахливих тортур. У них були вирізані язики, вуха, носи виколоті очі, поясами знята шкіра, відрубані кінцівки. Багато частин тіла були пробиті цвяхами, мали сліди опіків. Особливо витонченим по жорстокості тортурам піддавали дівчат. Виконанням цих злочинів займалися садисти з числа тюремників, озвірілих від тривалого виконання тортур ще за мирного часу. Втративши людський вигляд і залишившись без властей, що втекли, вони за власною ініціативою глумилися навіть над мертвими. Всі, кого не пізнали і не поховали родичі, були з почестями поховані на міському кладовищі.

Довгі післявоєнні роки жителі Галичини берегли пам'ять про ці злочини комуністичного режиму і ненависть до поневолювачів. Тільки здобувши незалежність України, вони можуть відкрито говорити про це, гідно увічнити пам'ять безневинних жертв тоталітаризму.

У 1992 році, за ініціативою громадськості Бережан, на фасаді будівлі колишньої в'язниці, над вікнами підвалів тортур, встановлена меморіальна дошка на згадку про жертви червня 1941-го року. Напис на ній закликає громадян до совісті і милосердя. В одній з колишніх камер смертників цієї будівлі, переданої агротехнічному інституту, обладнана кімната-музей пам'яті про цю трагедію. Завідує цим філіалом Бережанського краєзнавчого музею колишній в'язень цієї в'язниці і таборів Сибіру, учасник антикомуністичного опору, голова районного Спілки політв'язнів, член товариства «Пошук » Орест Гуменюк.

Останні коментарі

  • 16.12.16
    Під впливом вивчених мною матеріалів щодо Столітнього ювілею боїв на горі Лисоні ...

    Детальніше...

     
  • 12.12.16
    Був на могилі Дідика. 10.12.2016 рівно 45 років з дня його смерті. Вийшло його ...

    Детальніше...

     
  • 09.12.16
    Як ще мало ми знаємо про героїзм наших предків під час боїв Першої Світової війни ...

    Детальніше...

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання 

ATO

Система Orphus

лисоня 3

Нас відвідують

Лічильник відвідувачів

Сьогодні
Вчора
Цього тижня
Минулого тижня
Цього місяця
Минулого місяця
Всього
2729
3938
14920
1558527
88947
134813
2287279
© 2016 Всі права захищено! Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали належать редакції сайту «Бережани і Бережанщина» та охороняються законом України «Про авторське право і суміжні права». При використанні матеріалів посилання на сайт «Бережани і Бережанщина» обов'язкове!!!