Ілля Лабунька: „Батько був великим патріотом свого народу”

Ілля Лабунька: „Батько був великим патріотом свого народу”

 

Ілля Лабунька, син колишнього бережанського гімназиста Мирослава Лабуньки ректора Українського вільного університету в Мюнхені, доктора історичних наук, професора, публіциста - народився 18 жовтня 1965 р. у Нью-Йорку.

У 1977 р. Ілля вперше відвідав Україну, що стало переломним моментом у його житті. Восени 1995 року одержав посаду старшого аналітика Дорадчої Ради при Верховній Раді України. Два роки керував Правозахисною Програмою Дому Свободи у Києві. Восени 1998 р. переїхав до Львова, де став заступником директора Української Католицької Освітньої Фундації, котра сприяє розвиткові колишньої Львівської Богословської Академії, нині - Українського Католицького Університету.

У 2002 р. Ілля Лабунька - асистент директора Українознавчої Програми та референта Президента Міжнародної Асоціації Україністів (МАУ) при Інституті Східно­європейських Студій ім. Гаррімана Колумбійського Університету в Нью-Йорку. На цій посаді перебував до літа 2003 року, коли переїхав до України, вже на постійне проживання. 

У серпні 2003 я одружився у Києві з Оленою Артемчук, батько якої походив із села Вікно  Гусятинського району на Тернопільщині. 

У жовтні 2003 року поступив на юридичний факультет Інституту Післядипломної Освіти Київського Національного Університету ім. Шевченка.  Диплом юриста-спеціаліста одержав у грудні 2006 року.

Сьогодні він -  кореспондент англомовної діаспорної газети  США “The Ukrainian Weekly” („Український тижневик”).

Наше знайомство і розмова відбулися в Бережанах.

- Пане Ілля, розкажіть читачам про себе. Як Вам, американцю із українським корінням, живеться у Києві? Чим Ви займаєтесь у нашій столиці?         

- Почну з того, що у мене були чудові батьки: Мирослав Олексійович Лабунька (1927 р.н.) та Марія Іллівна Лабунька (1924 р.н.). У 1971 р. я поступив до щоденної початкової школи ім. Св.Василія Великого під керівництвом Чину Сестер Василіянок, де провчився шість років. У тому ж році поступив до суботньої Школи українознавства під керівництвом Товариства "Рідна Школа". Протягом цього часу також був учнем Українського Музичного Інституту Америки (відділення у Філадельфії), де студіював спів та скрипку. Окрім того, був і є активним членом української скаутської організації "Пласт", зокрема відбув шість пластових таборів та кілька міжнародних пластових зустрічей у США та Канаді. Восени того ж року поступив до Української Папської Малої Семінарії ім. Св. Йосафата в Римі. У 1979 р.  повернувся до США і поступив до Підготовчої Середньої Школи  Ля-СальськогоУніверситету у Філадельфії під керівництвом Чину Християнських Братів. Того ж самого року відновив своє навчання в Суботній Школі Українознавства під керівництвом Товариства "Рідна Школа" та успішно завершив українознавчі студії свідоцтвом Матури у червні 1982 р. Наступного року завершив середню освіту, отримавши диплом з Підготовчої Середньої Школи Ля-Сальського університету, включно з відзнакою "Summa Cum Laude" з латинської мови.

Восени 1983 р. я поступив до Ля-Сальського університету у Філадельфії, де навчався на факультетах засобів масової інформації та англомовної літератури. Як студент університету, був активним членом Клубу студентів українського походження. Також був штатним працівником в університетській лабораторії комп'ютерної та аудіо-візуальної навчальної техніки при факультеті іноземних мов та асистентом в юридичній бібліотеці при Пенсильванійському університеті. У травні 1988 року одержав диплом бакалавра Ля-Сальського Університету з відзнакою декана. Восени 1988 р. я став штатним асистентом Фонду Катедр Українознавства при Українському Науковому Інституті Гарвардського університету. Протягом наступних п'яти років займав різні адміністративні посади, включно з посадою молодшого адміністратора та адміністратора Фонду Катедр Українознавства в Гарварді. Основною сферою моєї діяльності був пошук фондів для українознавчої програми при Гарвардському університеті та координація спільних наукових проектів між Академією Наук України та Українським Гарвардом.

У серпні 1990 р. я став студентом Першої Міжнародної Школи Українознавства, яка відбувалась у Києві під егідою Академії Наук України та Київського Державного Університету ім. Шевченка, що посприяло налагодженню контактів з відомими науковцями для майбутньої співпраці між Академією Наук України та Українським Гарвардом. Водночас з'явилась можливість співпрацювати консультантом або перекладачем у різних проектах, зокрема, художнього фільму "Голод-33" та дослідження нових документів про чорнобильську катастрофу. Після п'яти років праці в Українському Науковому Інституті Гарвардського Університету восени 1993 р. я поступив до Пенсильванійського Університету і у травні 1995 р. отримав диплом маґістра у галузі урядового управління, маючи намір працювати з цими освітніми та професійними кваліфікаціями в Україні.

 У 2006 році я закінчив студії правознавства у Київському національному університеті ім. Т. Шевченка, але поки що через різні причини не працюю юристом.  Зрештою, в Україні, на жаль, ще дуже слабо діє верховенство Права, й це, безумовно, вплинуло на моє рішення, бодай нині, не займатися цією професією.  Однак, як кажуть, надія вмирає останньою, отже, я ще маю мрію і конкретний намір колись цим зайнятись. 

          Перед моїм вступом на юридичні студії, я чотири роки працював в Українській Католицькій Освітній Фундації (Штаб Квартира в Чікаґо, ІЛ) для сприяння розвитку Українського Католицького Університету у Львові.  Отже, дуже часто довелося ділити час між Львовом та Чікаґо.

          До речі, сьогоднішній ректор цього університету, о. д-р Борис Ґудзяк, є сином випускника Бережанської гімназії, нині вже покійного бл. п. д-р Олександера Ґудзяка.             Ще у 1995 році в Америці я завершив маґістерські студії з урядового управління, і вже осінню того року прибув до Києва і працював консультантом у Дорадчій раді при Верховній Раді.  Це тривало всього шість місяців, але тутешній досвід служив доброю підготовкою до життя в Україні.

          Сьогодні працюю як акредитований кореспондент (на замовлення) найстаршої англомовної газети української світової діаспори „The Ukrainian Weekly” („Український тижневик”), яка виходить у штаті Нью Джерзі ще від 1933 року як пресовий орган Українського Народного Союзу. 

 

Щодо Києва, то з історичної та архітектурної точки зору це чудове місто.  Багато унікальних споруд, церков та цікавих музеїв. Натомість адміністративне керівництво міської ради столиці та загальне політичне становище країни дуже розчаровують….  До того ж - мовна ситуація в столиці України не менш болюча.  Важко уявити якусь іншу світову столицю, посадник  якої не розмовляв би вільно національною мовою своєю країни (хіба може в Білорусії…).  З цього приводу, я дуже часто себе питаю:  “Навіщо мої батьки так старалися навчити нас у далекій Америці української мови та втілити в нас ту любов і пошану до українських традицій, якщо в самій столиці України можна зустріти етнічних українців, які не то що не говорять українською мовою, але й не хочуть її опанувати!?”.  Це дуже дивно і прикро.

- Які спогади залишилися у Вас про батька, уродженця нашого краю, учня Бережанської гімназії Мирослава Лабуньку?

Відповідь на таке питання завжди виявляється складною, оскільки коли йде мова про свого батька чи свою матір, то хочеться, щоб виголошена думка була щирою, але рівночасно об’єктивною та справедливою. 

Від самого дитинства, тобто відколи в мене діє свідома, твереза пам'ять, я пригадую свого батька як постійно зайняту людину. Він завжди був активний, постійно чимось задіяний.  Це могло бути щось пов’язане із еміграційно-політичною чи науковою сферах його діяльності (відносно українських студій), його довголітною активністю в церковно-мирянських (“Обнова”) чи церковно-політичних (“За Патріярхат”) справах, його громадсько-виховною працею в Товаристві “Рідна Школа” ,  „Пласті” і т. д.

Мушу визнати, що я відносно мало обізнаний загально-громадською активністю мого батька, і часто довідуюсь про цю сферу його життя від знайомих чи навіть зовсім чужих осіб. Наприклад, я досі тільки поверхово знаю про його активність у церковно-політичному русі “За Патріярхат”.  Останнім часом зачав „порпатись” у батьковому архіві, переглядаю різні документи та кореспонденцію і довідуюсь надзвичайно цікаві факти про його життя, його спосіб мислення, уподобання, що його турбувало відносно України (як ще радянської, так і вже сучасної), які в нього були наукові плани і т. д.

Батько небагато розповідав нам про свою наукову, політичну, церковну чи громадсько-виховну діяльність.  Може, на це не вистачало відповідного часу чи нагоди; все ж таки, активна людина завжди в русі, часто поза межами дому.  А, може, батькові здавалося, що такі речі не особливо цікавили його дітей?  Відверто кажучи, я не знаю, чому не було більше обміну інформації про активність мого батька.  Однак, можу припускати, що, можливо, він планував вже у пенсійному віці, коли було би більше часу, щось нам розказати чи навіть щось про все це написати. 

На щастя, останніми роками перед його смертю мені пощастило на деякий час знову жити під одним дахом із моїм батьком і, власне, у цей період нарешті вперше не раз випадала нагода з ним спілкуватись один на один.  Я зачав розпитувати батька про різні етапи його життя та діяльності і приємно згадую, що ми не раз сиділи до пізньої ночі.  Батько вже був пенсійного віку і хоч ще їздив по світу, усе ж знаходив на теплі і щирі розмови.  Я багато цікавого довідався від нього й про нього, але це було замало і запізно.  Дуже шкодую, що не мав при собі магнітофона під час таких розмов, які у більшості випадків були спонтанними.

Виявляється, що в мого батька вже було багато започаткованих проектів, які досі не завершені, та й чимало планів на майбутнє, але його передчасна смерть на жаль перекреслила більшість цих ініціатив.  Колись хотілося би зібрати і видати збірник його есеїв, статей чи навіть деяких листів. Гадаю, що це був би гідний вияв пошани його пам’яті.

Пам’ятаю, що батько мав колосальне знання, бистрий ум і дуже багато читав.  Пригадую собі, що він часто витинав цікаві статті із різних газет або робив із них ксерокопії й ретельно зберігав цілий архів такого матеріалу.  Як історик він любив шукати цікаві факти, події чи ситуації з минулого та аналізувати і порівнювати це „vis-à-vis” сучасної України.  Тим більше, батько був великим патріотом свого народу, ідеалістом, навіть деколи наївним оптимістом, і в разі потреби завжди з дійсною щирістю був готовий надати свою пораду, свій досвід українським політикам та громадським діячам, особливо в церковних, мовних, суспільно-політичних чи навіть гео-стратегічних питаннях.  Якщо я якийсь атрибут успадкував у свого батька, то це, безумовно, його пам'ять.  У мого батька був фантастичний хист і вміння зафіксовувати різні факти, імена, події тощо.  В нього була енциклопедична голова, і він пам’ятав чіткі деталі із подій півстолітньої давнини.  Я завжди дивувався цьому і дуже вдячний йому, що завдяки йому я можу тішитися і користуватись таким скарбом.

  Мій батько протягом цілого свого життя був дуже принциповою людиною.  Його принциповість не завжди йшла йому на користь (у більшості випадків вона приносила йому неприємності).  Батько ще колись згадував, що коли він сам ще був школярем за часів польської окупації, то відмовився в класі декламувати вірш польською мовою.  За свою відверту “принциповість” був битий і на деякий час був виключений зі школи.

  Найбільше вразило те, що батько ніколи не забував про свій селянський корінь і своє скромне дитинство.  Він ніколи не соромився своїм минулим, ані своєю етнічністю, національністю та ідентичністю. І за це я завжди буду його поважати.  Батько залишився вірним сином свого народу і своєї церкви та гордився успіхами українців на світовій арені.

  Якщо мені жаль однієї речі, то це той факт, що батько, на жаль, не встиг написати свої особисті спомини.  Це ціла епоха і велика втрата, яка могла б служити великим скарбом для його дітей і внуків.

     - Розкажіть, будь ласка, про свою сім’ю. Із якого роду походила Ваша мати, чи є у Вас брати і сестри? Яким було Ваше дитинство?

Моя мати, на жаль, також уже покійна (померла у 1996 р.), походила із дуже свідомої і патріотичної родини на мальовничій Гуцульщині.  Називалася по дівочому Марія Ровенчук. Народилася у повітовому селі Печеніжин на Коломийщині, де, до речі, народився славний і легендарний лідер опришків Олекса Довбуш.  Батько матері, мій дід Ілля Ровенчук, під час Першої світової війни служив кавалеристом в УГА. У 1944 році батьки моєї матері були депортовані в Росію разом із її молодшим братом, якому тоді було 14 років.  Дід загинув на засланні під Архангельськом, а баба зі своїм сином (братом моєї матері) якось вижили й після 15 років концтаборів повернулися до рідного Печеніжина, правда, вже фізично зламаними людьми.

          З того що мені відомо про дитинство та юні літа матері, та з того, що я пізніше сам пригадую, то вона любила співати і була членом кількох хорів, як ще на Гуцульщині, так і на еміграції.  Мати також цікавилася народним вбранням, особливо гуцульськими та полтавськими строями.  Взагалі то, дуже любила українські народні традиції, особливо ті які були пов’язані із різдвяними та великодніми святами. Ці свята, напевно, дуже урочисто відзначувалися на Гуцульщині в часи молодості моєї матері ще перед Другою світовою війною, і завдяки цьому вона дуже добре запам’ятала собі різні деталі пов’язані із Різдвом та Великоднем. Цим можна пояснити чому мої батьки з особливою ретельністю та серйозністю ставилися до щорічного відзначення цих церковних свят.  Пригадую також що мати не раз служила консультантом молодим нареченим відносно українських весільних традицій.

            Слід згадати, що під час і після війни, Марія Ровенчук п’ять років (1943-1948 рр.) служила в підпіллю, спочатку в ОУН, а потім в УПА на т. зв. Закерзонню, тобто на тих українських етнічних землях, територія яких сьогодні на жаль вже знаходиться в сучасній Польщі.  Щойно у серпні 1948 року разом з малою групою упістів, вона пробилась рейдом на Захід і опинилася на еміграції у післявоєнній Німеччині, де згодом запізналася і одружилася із моїм батьком.

            Протягом свого життя на еміграції мати на жаль рідко згадувала та майже ніколи не говорила про свої роки в підпіллю.  Те лихоліття яке вона пережила під час війни напевно було їй важко згадувати.  Знаю, що коли вона вступила в ряди УПА, то мати мріяла що колись буде студенткою у незалежній українській державі і що отримає диплом із тризубом.  На жаль це так не сталося, але вона була дуже щаслива, що дожила бодай до проголошення незалежності України. В усякому разі, заки вона відійшла, мати Богу дякувати встигла написати рукопис своїх споминів про свою підпільну службу і моя родина має намір скоро видати ці спомини у формі книжки.

            Після того, як мої батьки у половині 1950-их рр. прибули до Америки, мати одразу ввійшла в русло активності українського діаспорного громадського життя - спочатку в Нью-Йорку, а потім у Філадельфії, де прожила 31 рік свого життя.  Згодом мати стала активним членом Союзу Українок Америки, активним членом та виховницею в українській скаутській організації „Пласт”, співала в мішаному хорі „Думка” в Нью-Йорку та протягом довгих років була учителькою в суботніх школах українознавства у Філядельфії.

Мати, як батько, дуже цінувала рідну українську мову, і ми, діти, повинні були до неї звертатися тільки українською мовою. -  як удома, так і поза межами хати.  Взагалі наші батьки, як і велика кількість патріотичної діаспори, виявили надзвичайні зусилля, щоб забезпечити нам найсприятливіші умови для вивчення української мови.  І це тільки завдяки їм я досі користуюсь українською мовою в щоденному спілкуванні.

У мене є старший на 12 років брат Олексій. Працює в кредитній спілці.  Він одружений і має двоє синів.  Батьки його дружини походили із самих Підгайців.  Вся сім’я мого брата володіє українською мовою і живе в Нью-Йорку.  Мій брат та його дружина Люба відвідали Україну ще у 1990 році, бували на Бережанщині та Підгаєччині.  Мій брат, до речі,  є активним членом Патріархального Товариства та виховником у скаутській організації „Пласт”.

Моя сестра Ія, старша за мене на 9 років,  живе у Лос-Анджелесі (Штат Каліфорнія), працює продюсером у кіноіндустрії. Вона одружена  і має одну доньку, яка також володіє українською мовою.  Моя сестра вперше відвідала Україну ще у 1985 році, коли ми вдвоє вирішили разом полетіти до батьківщину батьків.  Це була моя друга подорож в Україну.  Після цього моя сестра ще кілька разів на початку 1990-их років перебувала в Україні.

Я був наймолодшим із трьох дітей і мав чудове дитинство. Дуже часто брат і сестра брали мене зі собою в кіно.  Ми всі були дуже близькими.  Пізніше все змінилося, особливо після відходу у вічність наших батьків, бо кожний із нас вже давно вибрав свою окрему путь, і доля розкинула усіх трьох нас не лише по трьох окремих містах, але й по двох боках океану.  На жаль, стрічаємося й спілкуємося не так часто, як колись, але бодай тримаємо менш-більш регулярний зв'язок.

Жили ми відносно скромно, порівнюючи з іншими українськими родинами у Філадельфії,  Наприклад, у нас ніколи не було нової автомашини, та ніколи не відчувалося якоїсь нестачі в щоденному сімейному житті - ані матеріальної, ані духовної.  Завжди можна було розраховувати на батьківську моральну підтримку і практичну пораду та на материнську увагу, ніжність і любов.  Мої батьки забезпечили для нас усі елементарні потреби для нормального  родинного життя.  Над головою завжди був дах, і в хаті ніколи не було холодно – існувала як фізична теплота, так і родинна духовна злагода.  Всі троє із нас одержали блискучу середню освіту та першорядну вищу освіту.  І це в першу чергу велика заслуга мого батька, перед яким я завжди буду боржником за його зусилля.    Якщо батько забезпечив для нас доступ до всіх сфер освіти і таким чином простежив нам шлях до професійного удосконалення, то мати повністю подбала про наш культурний та мистецько-творчий розвиток.

В юних роках, коли я був школярем восьмирічної початкової школи у половині 1970-их рр. у Філадельфії, я співав в українському мішаному хорі та ходив на лекції скрипальства при Українському Музичному Інституті Америки (УМІА) -- відділ у Філадельфії.  Пізніше під час років навчання в середній школі я грав на скрипці у молодіжній оркестрі, яка діяла й гастролювала під егідою УМІА.  У ті самі роки я також знаходив час на лекції малярства та українських народних (гуцульських) танців.  Під час шкільного року також брав активну участь в українському скаутському русі як член „Пласту”.  Кожного літа в дитинстві та в юних роках батьки мене везли в гори п. н. Кетскіл в штаті Нью-Йорк, де протягом трьох тижнів разом зі своїми українськими товаришами я таборував на пластовій оселі п. н. Вовча Тропа.  Це чудова посілість української пластової громади США, яка вже понад 50 років щоліта приймає пластунів з Північної Америки та уможливлює, як дітям, так і дорослим, корисно провести кілька тижнів своїх канікул на чистому повітрі та серед прекрасної природи далеко від урбаністичного галасу в цілком українському середовищі.  Мені, щоправда, не завжди подобалася дисципліна, яка панувала в таких таборах, але пізніше усвідомив - такого роду табори та виховні програми корисні для молодої людини, бо вони формують характер, сприяють розвитку самовдосконалення юнаків і юначок.

Після пластового таборування я з батьками кожного серпня традиційно їхав на море, тобто на узбережжя Атлантичного Океану в Штаті Нью-Джерзі, де протягом 7-10 днів разом із моїми українськими приятелями купався в океані, грівся на сонці та бавився у піску.  Така подорож була привабливою та корисною, оскільки їзда з Філадельфії до океану триває не більше 90 хвилин, а найкращі пляжі, де традиційно збираються українці з цілого північно-східного побережжя – всього три години від Філадельфії.

Узимку, пригадую, відзначалися заходи, пов’язані зі святом Св. Миколая (“Миколайко”), вертепи, Святвечір, Різдво Христове, Новий Рік.  У дитинстві я ходив із товаришами колядувати на підтримку різних громадських та церковних організацій: суботньої школи українознавства “Рідна Школа”, „Пласту” та ін. Щороку був повний насичений графік активності протягом цілого календарного року. На всіх зустрічах панував український дух.

            У вільний час, який припадав на вихідні дні, я регулярно стрічався і бавився зі своїми сусідами, чимало яких не були українського походження.  Окрім українців, у моєму дитинстві на нашій вулиці та в загальній околиці жили негри (тобто афроамериканці), ірландці, поляки, італійці, пуерториканці, корейці та індуси.  Час від часу ми сходились і грали різні форми бейсболу, американського футболу та  т. зв. вуличного хокею, тобто їздили на роликах.  На загал усі національності жили менш-більш гармонійно і в злагоді, хоч інколи бували непорозуміння та навіть типові дитячі сутички, але якихось серйозних спалахів та міжетнічних неприємностей  не бувало, бодай не в моєму дитинстві.  З часом,  десь між половиною 1970-их та половиною 1980-их рр., більшість білих жителів, включно із усіма українськими родинами (окрім моєї та ще однієї української родини), покинули нашу околицю і повтікали за місто, де загальний рівень життя і безпеки був і є кращим.  На їх місце перенеслися афроамериканці, які вже довгі десятиліття просуваються з південних до північних штатів.  Безумовно, що в 1990-их роках ситуація на нашій вулиці стала трохи напруженою, але на загал життя йшло своїм темпом.  Ще при кінці 1970-их й на початку 1980-их я не раз грав баскетбол зі своїми афроамериканськими сусідами, й деякі люди це чомусь сприймали дивно. Між іншим, найкращі два товариші в моєму дитинстві не були українцями.  З одним із цих приятелів я вчився разом у восьмирічній початковій школі.  Якщо я не помиляюсь, то він був італо-іспанського походження, на одну чверть мав український корінь та, здається, ще якусь національність.  На жаль, його родина перебралася до Каліфорнії, коли нам було десь 12 років, ми втратили зв'язок, і я до сьогодні шкодую, що більше ніколи його не бачив.  Другий приятель був ірландсько-німецько-єврейського походження. Ми кожні вихідні стрічались і близько товаришували, слухали платівки, їздили на велосипедах та плавали в басейні.  Гадаю, що з часом він більше знав про українську діаспору, ніж усі інші неукраїнські сусіди на нашій вулиці.  Його родина також переїхала 1980-их, і ми, на жаль також втратили між собою контакт.  Я якось його віднайшов кілька років тому, і ми час від часу спілкуємося, хоч, на жаль, не так часто, бо я тепер більше перебуваю в Україні.

Отже, із свого дитинства в мене дуже милі спомини, і це дорогий для мене скарб, який я буду цінувати все життя.   

- Ваш покійний батько був знаним інтелектуалом, палким патріотом, поліглотом – знав дев’ять мов. А скількома мовами володієте Ви?

- В юних роках, коли мені було 12-14 років, окрім англійської та української, трохи говорив, читав і писав італійською.  Тоді я був студентом Української Папської Малої Семінарії в Римі.  Але сьогодні вже майже все позабував, бо коли повернувся назад до США після двох років в Італії і поступив до середньої школи, то, на жаль, не було нагоди ані формально продовжувати навчання італійської мови, ані спілкуватись щоденно на побутовому рівні.  У той час (1977-1979 рр.) в Римі я також вчив латину і добре опанував латинську граматику.  Мені дуже пощастило із вчителем – він був першорядним викладачем.                    

Загальне знання латинської мови, особливо опанування структури відмінків, синтаксиса та морфології, згодом виявилися дуже корисним для мене, оскільки в середній школі протягом усіх чотирьох років я вчився німецької мови, продовжуючи поглиблення і латинської мови протягом трьох років у середній школі. Завдяки моїй обізнаності із латиною вивчення німецької мови виявилося менш складним завданням.  Пізніше в університеті я продовжив студії німецької мови ще на три роки.              

Отже, окрім англійської та української (якими я володію ще від дитинства і опанував майже одночасно), німецьку як іноземну мову, я вивчав найдовше - сім років.  У свій час я добре знав німецьку граматику і міг досконало говорити, писати й читати німецькою, але знову ж, після того як завершив університетські студії, не продовжував активно практичне користування німецької мови на щоденному рівні, і тому визнаю, що сьогодні мій рівень володіння німецькою мовою поважно занедбаний. 

В університеті я також студіював класичну грецьку протягом двох років, але це було суто для особистого інтелектуального задоволення.  Я ніколи вільно не говорив ані не писав цією мовою, але вивчив граматику і трохи ще вмію читати.  В усякому разі, я не шкодую що студіював грецьку мову, бо немає сумніву, що навіть елементарне знання якої-небудь іноземної мови, особливо класичної, розширює загальний світогляд людини.

Слід згадати, що як студент університету я також студіював російську мову два роки, й,  очевидно, що ніде елементарне знання російської мови не стало мені так у нагоді, як в Україні, особливо в самому Києві. 

Оскільки російська мова не є офіційною державною мовою України, я не докладаю зусиль, щоб якось особливо спілкуватись цією мовою щоденно, тим більше, що з практичної точки зору я ніколи не володів і правдоподібно не буду володіти нею так досконало, як українською.     Можна констатувати, що хоч я протягом свого життя вивчав різні мови, врешті-решт, опанував тільки дві і користуюсь щоденно тільки ними двома – англійською, тобто моєю рідною, і українською, яка мені рідна.         

- Чи любите приїжджати на Бережанщину? І взагалі, де Вам живеться найкомфортніше?

- На Бережанщину завжди приємно приїжджати, однак брак часу та відсутність відповідних транспортних засобів не дозволяють регулярних відвідин до Ваших сторін. 

Уперше я відвідав Бережанщину ще в далекому 1977 році, коли мені було неповних 12 років.  Я тоді вперше прибув до України, і ми з батьком скористали з унікальної нагоди відвідати його рідне село Котів, яке він не бачив протягом 33 років, тобто від 1944 року.  Пригадую, що ми тоді також проїжджали через самі Бережани дорогою до села.  Це була дуже зворушлива та емоційна подорож як для батька, так і для мене. 

Вдруге я бував на Бережанщині у 1990 році, й це був останній раз, що я мав можливість відвідати свого діда, а мій батько - свого батька. 

Втретє я був на Бережанщині під час похорону своєї баби в Котові у 1997-го.  Після цього можливість відвідати Бережанщину випала не скоріше, як у 2006 році, коли я супроводжував онука Василя Левицького (Василь Левицький був учителем Бережанської гімназії перед Другою світовою війною) до самих Бережан.  Для інженера Ярослава Левицького (онука Василя Левицького) це був, як і для мене, перший візит до Бережанської гімназії.  Сам візит був короткий (ледве 30 хвилин), але нас дуже тепло прийняли, і ми маємо дуже милі спомини про ту подорож до Бережан. 

Наступне перебування на Бережанщині відбулося у січні 2008 року, коли на Святвечір я прибув до рідного села мого батька, щоб уперше відсвяткувати Різдво Христове в теплій та гостинній хаті моєї тети, тобто батькової рідної сестри пані Марії Самарик та її сім’ї. 

Цьогоріч я вдруге відвідав гімназію. Мені пощастило познайомитись із  керівництвом та деякими учителями ґімназії,  оглянути гуртожиток, та навіть поспілкуватись з учнями англійською мовою.  Я був надзвичайно приємно вражений їхньою високою культурністю, чемністю, повагою до старших та загальною вихованістю.  На мою думку, молодь, яка походить із таких міст, як Бережани і виховується та формується в аналогічних містах – це майбутність України.  Відверто кажучи, така молодь, котру я бачив у Бережанській гімназії, на відміну від молоді, яка сьогодні росте у деяких великих містах України, на щастя не отруєна радянщиною, не зіпсута наслідками пострадянщини, не зомбована тим, що я сьогодні назвав би “неорадянізацією” українського суспільства.

           Щодо того, де комфортніше жити, то це до певної міри відносне питання.  Безумовно, що з практичної точки зору, побутово-фізичні умови в Америці набагато кращі – тепла вода пливе з крану протягом цілого року і не існує „тимчасових відключень”,  “профілактики труб” (я особисто ніколи в Америці не чув про такий „феномени”).  Електроенергія не зникає ані у власних будинках, ані в квартирах.   Майже кожна освічена і працездатна людина в Америці, яка хоче працювати, має (або бодай донедавна мала) добрий шанс все ж таки не тільки влаштуватись на якусь  роботу, але й навіть щось-таки заробити і заощадити на завтрашній день. 

З іншої точки зору, духовно Америка досить поверхова країна, і, на жаль, у багатьох випадках існує поняття “моя хата з краю”… Кожний на загал турбується переважно тільки про свої справи. Однак останніми роками відчувається, що і в Україні, переважно у великих містах, починає панувати певна байдужість до ближнього.… Люди на загал заклопотані тільки своїми проблемами, а тим більше, цілковито зневірені загальною сучасною ситуацією в державі.  Я не є соціолог, ані політолог, ані економіст, але мені здається, що таке розчарування, яке видніє на обличчях народу, пов’язане з довготривалою політичною нестабільністю, що вже переступила всі межі гідності і перетворилася у театр абсурду.  Такий негативний настрій також безумовно пов'язаний із постійною економічною кризою, яка триває ще з часів проголошення самої Незалежності.

  Люди тут, щоправда, здатні привикнути до всіляких умов, тим більше українці, і за це я їх шаную – це дуже витривалий, терпеливий і зарядний народ. Може, навіть занадто терпеливий.

  Я живу в Україні (з невеликими перервами) вже за 20 років, і за цей час уже багато пережив тут на практично-побутовому рівні - і доброго, і прикрого.  На загал, приблизно так само було би і в Америці.  Головне -  бути терпеливим та мати бажання пристосуватись до специфічних умов.  Інша справа, коли навіть найбільш елементарні умови зовсім не сприятливі, не дають людині можливість адаптуватись і звикати до певних обставин - треба робити конкретні висновки.

- Щиро вдячна за змістовну і щиру  розмову. Бажаю Вам бути щасливим у нашій українській Україні!

Інтерв’ю Тетяни Будар.

 

 

Марія і Мирослав Лабуньки та їх діти: 

старший син Олесь, донька Ія ,

 молодший син Ілля. 

Філадельфія (США), 1972 р. (світлина з сімейного архіву І.Лабуньки).

Ілля Лабунька спілкується з бережанськими гімназистами

Екскурсія в кабінеті-музеї історії Бережанської гімназії

Ілля Лабунька у Бережанській гімназії ім. Б. Лепкого.

Фото Тетяни Будар.

Останні коментарі

  • 16.12.16
    Під впливом вивчених мною матеріалів щодо Столітнього ювілею боїв на горі Лисоні ...

    Детальніше...

     
  • 12.12.16
    Був на могилі Дідика. 10.12.2016 рівно 45 років з дня його смерті. Вийшло його ...

    Детальніше...

     
  • 09.12.16
    Як ще мало ми знаємо про героїзм наших предків під час боїв Першої Світової війни ...

    Детальніше...

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання 

ATO

Система Orphus

лисоня 3

Нас відвідують

Лічильник відвідувачів

Сьогодні
Вчора
Цього тижня
Минулого тижня
Цього місяця
Минулого місяця
Всього
3310
4426
11563
1558527
85590
134813
2283922
© 2016 Всі права захищено! Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали належать редакції сайту «Бережани і Бережанщина» та охороняються законом України «Про авторське право і суміжні права». При використанні матеріалів посилання на сайт «Бережани і Бережанщина» обов'язкове!!!