- Історик Ярослав Одовічук віднайшов унікальний вірш про Героїв Лисоні, а також бойові нагороди січовиків, які воювали 100 років тому

ЛИСОНЯ

Чи чуєш, як той ліс шумить,

Як стогнуть вздовж Ценівки гори,

Як жалібно пугач квелить,

Як тужать на Лисоні бори ?

 

Чи бачиш ти безліч гробів,

Що всю Лисоню ними вкрито?

Там тисячі січовиків

У день один в землю зарито!

 

В руках ранених держать кріс

Й чатують в дрімоті могильній,

Коли то грім ударить в ліс

І з гуком розступляться шпилі...

 

Тоді заступить тьма луну,

Струснесь гора, ліси й долина,

Отаман будиться зі сну,

А з ним встає його дружина.

 

«Позір! До стрілу кріс готов!

Вперед, хто гнити тут не хоче!»

Й заграє всім у жилах кров,

Вогнями запалають очі.

 

Конем герцює отаман,

Блиснув угору булавою

Й заграли сурми, барабан,

Дружина станула до бою.

 

«Поглянь на Бережани знов,» —

Отаман промовляє стежі —

«Чи синьо-жовта хоругов

Уже піднесена на вежі?»

 

«Як нарід розпічне там бій

І громом зрохкотять гармати,

Ми з цих могил підем мерщій,

Щоб рідну землю визволяти!»

 

«Кругом тиша, та вже пора!»

Вернувшись стежа відвічае

Й закрилась з рохкотом гора

Й козацтво вже не засипляє.

 

А над гробом кигикнув сич:

«Спокійним сном Ви спіть, герої,

Надходить час, ось тут Вам клич:

Вставать з могил сирих до зброї!»

Балківці, 14 грудня 1921 року.


Додаткова інформація та пояснення до поетичного твору «Лисоня»

Рівно 100 років тому на теренах Тернопільщини відбувалися запеклі битви, зокрема відбиття відомого «Брусиловського прориву» в серпні 1916 року (бої на річці Золота Липа тощо). Однією з найвідоміших сторінок тієї доби є битва за гору Лисоня.

 

Ярослав Одовійчук, історик


 

 Лисо́ня — гора заввишки 399 м над рівнем моря, розташована за 4 км на південний схід від Бережан між яром ріки Золота Липа та її лівобічною притокою річкою Ценівкою.

Бережа́ни — древнє місто в Галичині, зараз адміністративний центр Бережанського району Тернопільської області. Місто та його околиці неодноразово потрапляло в зону активних бойових дій впродовж 1914-1919 років в ході Першої Світової війни та Перших визвольних змагань.

Битву на Лисоні почали москалі, як одну з бойових акцій загальної Брусіловської офензиви. Лисоня стала знаною на українських землях як місце героїчної слави і болючих втрат Українських Січових Стрільців. 2 вересня 1916 року тут відбулася найкривавіша битва легіону УСС у складі австро-угорських коаліційних військ з російською армією. Перемогу було здобуто ціною втрати більше половини особового складу легіону: 81 вояк убитий, 293 — поранені, 285 — потрапили у полон.

Ситуація на Східному фронті тоді залишалася складною (зокрема 27.08.1916 Королівство Румунія оголосила війну Австро-Угорській імперії, 28 серпня — Німецькій імперії, 30 серпня — Османській імперії, 1 вересня — Болгарському царству). 4.06.1916. розпочався наступ Південно-Західного фронту під командуванням генерала Брусілова. Австро-угорсько-німецькі війська втратили більше 1 млн осіб убитими та пораненими, більше 400 тис. осіб — полоненими. Російські війська втратили близько 500 тис. осіб.

В боях за Лисоню основна звитяга належить безсумнівно Полкові Українських Січових Стрільців (У. С. С.). Крім нього в боях приймав активну участь 35-й піхотний полк Крайової оборони (ландверу) "Золочів" та інші полки 55-ї дивізії, частини 310-го мадярського полку, кілька сотень 81-го Моравського полку, кілька сотень 4-го Баварського полку, підрозділи турецької Анатолійської дивізії.

Автор запропонованого «малого фейлетону» «Лисоня» Іван Одовічук є моїм Дідусем. На момент описаних подій він був молодим, практично не «обстріляним» офіцером 35-го піхотного полку Крайової оборони у початковому званні фенріх (світлина збереглася). За результатами запеклих боїв за Лисоню його з листопада 1916 року підвищено до активного лейтенанта 35-го полку піхоти та нагороджено черговою медаллю «За Хоробрість». Зокрема на світлині 1916 року він вже після поранення зі стрічкою цієї медалі (практично найвищої нагороди для свого звання, яка давала право на довічну пенсію). До речі саме в ході лікування був запрошений на аудієнцію до австрійського архікнязя Вільгельма Франца (псевдо Василь Вишиваний), а в госпіталі мав зустріч з самим цісарем, який відвідав поранених. До речі всі нагороди Івана Одовічука було брутально вкрадено у 1919 році під час полонення та охороною польських таборів для полонених вояків Української Галицької Армії, як і обручку, документи, наявні гроші, одяг тощо).

35-й піхотний полк Крайової оборони (ландверу) "Золочів" (до війни входив до 43-ї дивізії, штаб якої був розміщений в Чернівцях) воював на Східному фронті Великої війни аж до її завершення. Він відразу був задіяний в боях. Вже з перших днів війни (з 7.08.1914 бачимо його на фронті, де бере участь в боях з російськими військами під Бродами, Радивиловом, Олієвом, Бужськом, Львовом, Городком, Яновом та Перемишлем. Також полк відзначився у загальновідомій Битві за гору Маківка. До речі майже весь 35-й полк до цього в березні 1915 року в складі 85-ї ландверної бригади потрапив у полон у Перемишлі. Тому полк фактично відроджено заново в кінці 1915 року. Слід відмітити, що в багатьох наведених битвах 35-й полк волею долі постійно взаємодіяв з частинами Легіону Українських січових стрільців (усуси).

Листопадовий чин (в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року) полк зустрів в Золочеві, завдяки чому влада була перебрана українцями (зокрема і побратимами Івана Одовічука по зброї), без ускладнень. Надалі оперативно на базі полку в Золочеві сформовано ряд підрозділів Галицької армії (пізніше після об’єднання з Дієвою Армією УНР — Української Галицької армії). Саме в Золочеві зуміли одними з перших скерувати підрозділи до Львова на допомогу силам Української Національної Ради (світлина Івана Одовічука в складі Золочівської Окружної Команди в званні четаря (ротний) збереглася в архіві Львова).

Про бої за Лисоню та умови на передовій дають уяву десятки якісних унікальних світлин зі Збірки зображень Австрійської національної бібліотеки.

Найгрізніша мить бою була ранком 3-го вересня, коли лише неабияка відвага усусів сотень Мельника й Кучабського, що останками сил боронили панівні пункти на Лисоні, дозволила втримати фронт. Дводенний кривавий бій за Лисоню, в який москалі кинули цілу дивізію найкращої піхоти й багато артилерії, закінчився знову перемогою союзних військ. Але завдання оборони було б куди важче, а може й наслідок боротьби був би куди гірший, коли б не полк У. С. С., що вчасно спинив розгін москалів і жертовною, геройською обороною, у хвилину найбільшого ослаблення фронту.

Про значимість битви біля Бережан свідчить носіння її учасниками ряду Пам'ятних знаків та відзнак на головному уборі (Kappenabzeichen), що були, хоч і нерегламентованим, але характерним елементом та своєрідною візитівкою вояків австро-угорського війська — Золота Липа (Zlota Lipa 1914-1917).

Балківці — древнє українське південно-буковинське село Серетського повіту Герцогства Буковина Австро-Угорщини (тепер Румунія, повіт Сучава), «мала батьківщина» автора «малого фейлетону» Івана Одовічука.

Приєднання Буковини до Румунії оформлено королівським декретом від 2 січня 1919 року.

«Самостійність» — націоналістичний тижневик, який виходив у Чернівцях упродовж 1934-1937 років (правда з перервами внаслідок закриття владою) за редакцією Дениса Квітковського. Мав великий вплив на молодь (від назви галицьких націоналістів на Буковині звали «самостійниками»), тому наклад сягав 7000 примірників. Видання активно боролося з румунізацією краю, палко пропагувало та відстоювало ідею українського націоналізму. Тому у березні 1937 року румунська влада заборонила його цілковито.

«Завзяті бої між УГА і поляками» мали місце під час Польсько-української війни — збройний конфлікт між Польською і Західно-Українською Народними Республіками (після Акту Злуки — ЗОУНР) на території Галичини, що вилився в широкомасштабні бойові дії з 1 листопада 1918 по 17 липня 1919 року. Війна велася в умовах політичної нестабільності, викликаних розпадом Австро-Угорщини, Російської імперії і Громадянською війною в Росії.

УГА — Галицька армія (пізніше після об’єднання з Дієвою Армією УНР — Українська Галицька армія) створена у горнилі боротьби за національну державність в листопаді 1918 року. У травні 1920 року УГА остаточно припинила існування як самостійна національна військова формація.

Одовічук Ярослав

04.10.2016

Післямова та думки, навіяні поетичним твором «Лисоня»

 та заходами до Столітнього ювілею боїв на горі Лисоні під Бережанами

Безумовно Лисоня — це величавий символ ідеї боротьби за волю України, доказ незламності духу та звитяжності українського стрілецтва. Тоді у серпні-вересні 1916 року полк українських січових стрільців австро-угорської армії та ряд інших бойових загонів своєю жертовністю та героїзмом завдали російській армії чималих утрат, зупинили наступ на Бережани, що дозволило втримати весь фронт. Як писала тодішня преса («Дєло» за 04.10.1916, «Воєнні комунєкати австро-угорського ґенерального штабу з 3 жовтня»): «Фронт ерцгерцога Карла: … На південний схід від Бережан робив неприятель найбільші зусиля, щоби ввійти в посєданє гори Лисоня. Відперто його в завзятім бою». Але досягнуто це дуже дорогою ціною — загинуло біля 1300 українців.

Сто років пройшло з тих часів, але подвиг, здобута звитяга як щось святе до цього часу у наших серцях. Нещодавно на місці подій та поза ним відбулися численні акції з нагоди сотої річниці битви. Саме тому цьогоріч гору Лисоню відвідали тисячі людей. Священнослужителі відправили молебень за полеглими. Спостерігалося справжнє паломництво практично всього галицького краю. Про відзначення 100-ліття боїв на Лисоні дізнаються у 50-ти країнах світу! Столітній ювілей боїв на горі Лисоні під Бережанами зображений на художньому конверті з ориґінальною маркою, що запроваджений в обіг 10 серпня 2016. До 100-річчя боїв легіону Українських січових стрільців на горі Лисоня Національним банком України випущено ювілейну монету номіналом 5 гривень, яку введено в обіг 2 вересня 2016 року.

Запропонований сучасному читачу «малий фейлетон» Лисоня написано моїм дідусем, Одовічуком Іваном Іллічем, безпосереднім учасником (тоді молодим офіцером 35-го полку піхоти Крайової оборони австро-угорського війська) вже після боїв Першої Світової війни та Перших визвольних змагань. До речі в тих запеклих боях він був поранений, а згодом, з листопада 1916 року, його підвищено в званні до активного лейтенанта та нагороджено черговою медаллю «За Хоробрість». Загальна ситуація на Східному фронті тоді була дуже складною. Зокрема 4.06.1916. розпочався масований наступ Південно-Західного фронту під командуванням генерала Брусілова, а 27.08.1916 Королівство Румунія оголосило війну Австро-Угорській імперії. Тоді настрій у військах був не з кращих. Відповідно ця атмосфера передалася і новоприбулому Івану Іллічу. До цього всього під окупацію потрапило його рідне село. Ці настрої яскраво підтверджують його поетичні рядки (шанцеві або окопні вірші) того періоду, які дивом збереглися. Пригадуються такі рядки: «Ах, ти моя Буковино Дорогий єдиний краю, Люба ти моя родино Ах, за вами тут вмираю. Ви вся радість і надія Що ще кормить мою душу Ви єдина та ще й мрія, Що до бою з нею рушу».

Загалом йому та його побратимам впродовж 1914-1920 років довелося перенести всі страхіття війни, включно з поразками, голодом, холодом, хворобами, зрадою, оточенням та інтернуванням. Це негативно вплинуло на їх здоров’я, але не зламало духовно. Про це яскраво свідчить ряд його ранніх патріотичних статей та поезія «Лисоня». А головне, що вони не втратили намірів наполегливо працювати для державність України. Саме цієї незламної віри в свою правоту та енергії бракує багатьом нашим сучасникам.

Поетичний твір «Лисоня» написаний в Балківцях, на «малій батьківщині» і датований 14 грудня 1921 року. Після боїв Першої Світової війни та Боротьби за державність України в лавах військових формувань ЗУНР Іван Ілліч повернувся з дружиною в рідні Балківці, які на той час опинилися в складі Румунії. Повернення додому теж було нелегким випробуванням. Влада Румунії позбавила прав громадянства учасників Перших визвольних змагань. Адже румуни в свій час підступно ударили по тилах УГА виступивши союзником поляків. Крім того ці країни належали до Малої Антанти. Особливо румуни боялися «освічених нелояльних буковинців з бойовим досвідом». Навіть при «бездоганних» документах наданих командуванням армії Австро-Угорщини всіх брали під нагляд повітової таємної поліції «сигуранци» і жандармерії за місцем проживання як неблагонадійних та небезпечних. Багато вояків Перших визвольних змагань через це змушені згодом емігрувати з батьківщини. Але залишати рідну землю та свій нарід на поталу загарбнику це не вихід. Про мужність та вірність Івана Ілліча національній ідеї в цей період яскраво свідчить його патріотичний поетичний твір «Лисоня».

Присвячений цей поетичний твір пам’яті побратимів до 5-річчя тих історичних подій. Правда опублікований він в тижневику «Самостійність» аж через 14 років, фактично до 20-річчя (мною максимально збережено стилістику та орфографію оригіналу). Слід відмітити й те, що дідусь всі свої статті та поезії підписував своїм іменем навіть при реальній загрозі арешту. За «словом настав час діла».

В міжвоєнний період Іван Ілліч був досить відомим на Мараморощині адвокатом, громадянським та політичним діячем. Вже тоді він мав зв’язки з підпіллям Української Військової Організації, яке на Буковині діяло ще на початку 1920-х років і було ретельно законспірованим. УВО створена вояками українських військових формувань ЗУНР та УНР, які поставили собі за мету відновити незалежність і цілісність Української держави. В Сиготі-Марамороському (історичний центр Південної Мармарощини, куди сім’я переїхала в 1922 році) під його проводом організовано Українську національну партію Мараморощини, що фактично була філією аналогічної всерумунської партії. В 1933 році, після втрати УНП авторитету серед населення на загальнодержавному рівні, Іван Ілліч зблизився з радикальнішими та активнішими провідниками Організації Українських Націоналістів Буковини. В 1932-33 роках Іван Ілліч разом з однодумцями по всій Буковині, Бесарабії та Мараморощині брав активну участь в організації продовольчої допомоги «братам за Дністром», жертвам Голодомору в УРСР. Після перших відкритих виступів ОУН у 1935-37 роках, коли вона законспірувала всю свою діяльність, на Мараморощині всім українським життям провадив та зв'язковим ОУН був Іван Ілліч. В 1939 році Іван Ілліч брав активну участь в організації допомоги для втікачів із Карпатської України. Важливим в цей період був спротив насильницькій румунізації всіх сфер життя українців округу. За це Іван Ілліч переслідувався і був ув’язнений. В 1943-1946 роках Іван Ілліч активно провадив політико-культурно-освітню роботу серед населення щодо майбутнього возз’єднання Мараморош-Сигітської округи з Закарпатською Україною. Незважаючи на наказ Й. Сталіна відкликати з Сиготу уповноважених Закарпатської України, Іван Ілліч, будучи головою Окружного Народного Комітету Мараморощини, до останньої можливості намагався не допустити передачу Мараморош-Сигітської округи Румунії. Але «історичні землі Закарпаття, незважаючи на законне прохання їх населення, залишилися в складі іншої держави».

Тогочасні власті Румунії не пробачили Івану Іллічу такої діяльності і об’явили його «небажаною особою, ворогом країни».

Таким чином впродовж 1914-1919 років Іван Ілліч переніс всі страхіття війни, включно з поразками, голодом, холодом, хворобами, зрадою, оточенням, полоном та інтернуванням, що негативно вплинуло на його здоров’я, але не зламало духовно. «Лише освічений та патріотично вихований громадянин-військовик Армії УНР міг до кінця витримати всі випробування тяжких поневірянь на чужині, не піддавшись відчаю та деградації», — писав один з істориків про таких людей.

Піднімаючи тему Битви за Лисоню запрошую науковців, краєзнавців та зацікавлених читачів підключатися і активно надавати до публікації невідому сучасникам додаткову інформацію (світлини зокрема). Це було б чудове вшанування наших предків. Тема Битви за Лисоню невичерпна. Зокрема, з позицій сьогодення напрошується історична паралель з Битвою за аеропорт в Донецьку. Факти свідчать, що всупереч імперським амбіціям Москви, Україна виростила цілу плеяду сучасних героїв-патріотів, які достойно прийняли естафету своїх попередників — легендарних Українських Січових Стрільців. Збройні сили України поступово відроджують свою славу. Тобто зерно жертовності та героїзму українського стрілецтва посіяне в ході Битви за Лисоню не втрачено, воно впало на підготовлений історичними подіями ґрунт та дало потужні паростки.

Одовічук Ярослав

10.10.2016

Comments are now closed for this entry

Останні коментарі

  • 16.12.16
    Під впливом вивчених мною матеріалів щодо Столітнього ювілею боїв на горі Лисоні ...

    Детальніше...

     
  • 12.12.16
    Був на могилі Дідика. 10.12.2016 рівно 45 років з дня його смерті. Вийшло його ...

    Детальніше...

     
  • 09.12.16
    Як ще мало ми знаємо про героїзм наших предків під час боїв Першої Світової війни ...

    Детальніше...

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання 

ATO

Система Orphus

лисоня 3

Нас відвідують

Лічильник відвідувачів

Сьогодні
Вчора
Цього тижня
Минулого тижня
Цього місяця
Минулого місяця
Всього
3310
4426
11563
1558527
85590
134813
2283922
© 2016 Всі права захищено! Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали належать редакції сайту «Бережани і Бережанщина» та охороняються законом України «Про авторське право і суміжні права». При використанні матеріалів посилання на сайт «Бережани і Бережанщина» обов'язкове!!!