ІГОР ДУДА – ЗРАЗОК МУЖНОСТІ ТА ВІДВАГИ

 

Ще з дитинства, зі шкільної парти він мріяв про незвідані далі. Його манив таємничий світ, який міг бути як прекрасним, цікавим, так і небезпечним. Але він не боявся, виховуючи у собі відвагу ще з юних літ.

Народився Ігор  Степанович Дуда 18 січня 1961 року в селі Потутори на Бережанщині. Хлопець зі спокійною, врівноваженою вдачею подобався багатьом  односельцям. Рідні та вчителі у школі не могли натішитися його успіхами в навчанні й спорті. В останні роки навчання у школі хлопець вирішив – буде військовим.

Мрія його здійснилася. У 1978 році Ігор вступив до Кам’янець-Подільського вищого військово-інженерного командного училища, де зарекомендував себе старанним, дисциплінованим курсантом, нагороджувався грамотами, нагрудним знаком «Відмінник бойової і політичної підготовки». Після закінчення училища був направлений на роботу в Ташкент (Узбекистан), точніше,  в Азатбаш Чірчікського району. Тут він із головою поринув в обов’язки військового офіцера. Тут одержав квартиру. А ще знайшов своє кохання – чарівну Людмилу.

Майже щодня військові в Узбекистані були напоготові – багатьох із них забирали на війну в Афганістан. Не уникнув цього й Ігор. Хоч він не боявся. Вірив, що повернеться живим і здоровим. У цьому запевняв і кохану, й рідних…

Остання подорож Ігоря в Україну відбулася навесні 1984 року. Навіз подарунків, охоче ділився враженнями про сонячну країну Азії, її звичаї.

- Ігор тоді хоч і був веселий, - згадує його названа мати Марія (рідна мама Ігоря померла, коли йому було 16 років), - та відчувалася в ньому якась стривоженість, ніби важко йому було прощатись. Він тричі вертався з двору, як від’їжджав, і в нас на серці було неспокійно. Бо вже й до того чули про страшну війну в Афганістані, про те, що не одного українця привезли звідти додому в цинковій труні.

З 18 квітня Ігоря призначили командиром взводу (пп. 88870), що забезпечував бойові дії мотострілецькому підрозділу афганської ущелини Панджшер. Цю місцевість ще називали «Долиною Смерті».У боях із душманами тут полягло немало радянських солдатів, котрі наївно вірили, що ця війна не буде марною, і вони принесуть мир афганському народу.

Із суворих афганських гір Ігор написав додому кілька листів. В одному з них повідомив, що перед відправленням на війну в Узбекистані одружився. Ця звістка для його рідних була несподіванкою. Його дружину Людмилу хотіли побачити і батько Степан Пилипович, і названа мати, й сестра Марія, і брат Микола. Усі надіялись, що, виконавши «інтернаціональний обов’язок», Ігор приїде й познайомить їх із своєю дружиною. На жаль, ці надії так і не справдились…

9 травня згаданого 1984 року близько 11 години взвод лейтенанта І.Дуди виконував чергове бойове завдання, розміновуючи місцевість. Ураз афганські повстанці розпочали нищівний обстріл наших воїнів. Сили були нерівними, й І.Дуда дав наказ відступати, прикриваючи собою хлопців. Тут його наздогнала смертельна куля. Юнака, котрий був в агонії, одразу відвезли на операцію, та через 45 хвилин після поранення відважного офіцера Ігоря Дуди не стало…

У листі до Ігорового батька замполіт написав: «Із глибоким горем сприйняли ми вістку про загибель Вашого сина Ігоря. За час служби в нашій частині Ігор заслужив повагу, великий авторитет серед офіцерів, прапорщиків і всього особового складу. Простота, скромність, чуйність, веселий характер виділяли Ігоря серед офіцерів. Він чудово знав свою справу, уміло командував взводом, був другом і наставником для кожного підлеглого. Які б завдання не ставили перед ним – виконував їх швидко і чітко. На бойових операціях Ігор показував зразок мужності та відваги. За добросовісне виконання службового обов’язку мав ряд заохочень від командування і старших начальників… Він назавжди залишиться в пам’яті офіцерів і солдатів як герой…» За мужність і відвагу І.Дуду посмертно нагородили орденом.

Як розповідають родичі, дев’ять днів везли додому тіло Ігоря. Про трагічну загибель сина батько дізнався від голови місцевого колгоспу. Викликали його до колгоспної контори, де за довгим столом сиділи військові, районна влада, медики. Голова колгоспу не знав, із чого почати. Заговорив ні про що. Та батькове серце відчуло біду, і він із сумом мовив: «Кажіть прямо. Щось із моїм сином?». І тоді почув те, про що боявся й думати, відколи син опинився в Афганістані…

Село готувалось до храмового празника, а в сім’ї Дудів були чорні дні. 17 травня «афганця» привезли спочатку до Чорткова, а потім у Потутори. Родина хотіла поховати Ігоря по-християнськи, зі священиком, та військові і влада не дозволяли. Та в хаті усе ж о. Івану Попівчаку вдалося відслужити парастас за померлим. А після завершення похоронної церемонії військовими, після салютів за упокій душі загиблого священик помолився на цвинтарі.

Це був сумний день не тільки для родини Дудів – сумували за Ігорем його побратими і все село, проводжаючи його в останню дорогу. Ще й нині згадують, яким він був розумним, гарним, добрим, привітним, як любив дітей, як тягнувся до науки і спорту, навіть займався карате. «Це був золотий хлопець!»- кажуть про нього потуторці. Куточок пам’яті про відважного офіцера є в музеї села в місцевій школі. Вулицю, на якій проживав І.Дуда, названо його іменем.

До пам’ятника Ігорю Дуді на сільський цвинтар приходять не тільки рідні, а й колишні друзі, однокласники, ветерани-«афганці». На жаль, не має можливості приходити сюди часто Людмила з далекого Узбекистану, котра так мало була його дружиною. Вона так і не вийшла заміж удруге, свято зберігаючи пам'ять про свого коханого – відважного офіцера Ігоря. А своїх донечку Віку і внучку Діану він бачить хіба що з небес.

У родині Дудів Ігоря згадують дуже часто. І в батька, і в сестри Марії зберігаються листи, світлини, Ігорові документи і речі, серед яких – військові сорочки, краватки, шинель, нагороди…

Афганська війна все далі відходить у минуле, однак відгомін її не стихає. Родини загиблих воїнів-«афганців» ще й досі не можуть залікувати свої душевні рани, рани дорогих втрат за коханими синами й братами, котрі не повинні були гасити полум’я чужої війни в кривавих «Долинах Смерті», в суворих горах Афганістану…

Тетяна Будар.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Останні коментарі

  • 16.12.16
    Під впливом вивчених мною матеріалів щодо Столітнього ювілею боїв на горі Лисоні ...

    Детальніше...

     
  • 12.12.16
    Був на могилі Дідика. 10.12.2016 рівно 45 років з дня його смерті. Вийшло його ...

    Детальніше...

     
  • 09.12.16
    Як ще мало ми знаємо про героїзм наших предків під час боїв Першої Світової війни ...

    Детальніше...

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання 

ATO

Система Orphus

лисоня 3

Нас відвідують

Лічильник відвідувачів

Сьогодні
Вчора
Цього тижня
Минулого тижня
Цього місяця
Минулого місяця
Всього
3220
4426
11473
1558527
85500
134813
2283832
© 2016 Всі права захищено! Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали належать редакції сайту «Бережани і Бережанщина» та охороняються законом України «Про авторське право і суміжні права». При використанні матеріалів посилання на сайт «Бережани і Бережанщина» обов'язкове!!!