Історія села Надрічне

Давніша – до 7 березня 1946 р. – назва села – Дрищів, від дріждового заводику, що діяв на р. Золота Липа, очевидно, у ХVI ст.

Перша відома письмова згадка про цей населений пункт датується 1420 роком, коли король Володислав Ягайло грамотою від 8 листопада надав йому німецьке право. Рік 1734 – надання антимінсу для церкви у даному селі.

 У Дрищеві 6 грудня 1810 року в родині пароха Іллі Литвиновича і Євгенії з Будовицьких народився син Спиридон. Висвячений на священика 19 липня 1835 р., він був обраний у 1860 р. членом державної ради у Відні, виступав за автономію провінцій Австро-Угорської імперії.

30 червня 1863 р. цісар Франц-Йосиф І іменував його львівським митрополитом, а Папа Пій ІХ підтвердив це призначення 25 квітня 1864 р. Спиридон Литвинович у Львові видав Послання у справі інтронізації 5 травня ц.р., називає свій титул: «Митрополит Галицький, архієпископ Львівський, єпископ каменський, надворний прелат Його Святості папи, асистент папського трону, граф римський, член палати вельмож австрійської державної думи і сейму Королівства Галичини, член Академії Квіритів, доктор святого богослов’я».

Його труди задля добра українського народу:

-         оборона «Азбуки» як основи нашої писемності;

-         вимога до священиків голосити проповіді по-українськи;

-         укладення Конкордії, за якою наш церковний обряд зрівнювався з латинським;

-         віднова святоюрських забудувань;

-         канонізація блаженного Йосафата – святим.

Помер митрополит Галицький – Спиридон Литвинович 4 грудня 1869 року. Покоїться на Личаківському цвинтарі.

Своїм життям і діяльністю митрополит Литвинович заслуговує на непогасну пам’ять у надрічнянців і загалом українців-галичан.

Дорогу його служіння Богові й Україні продовжували у Дрищеві й Урмані: о. Н.Стисловський (1872 р.), о. Р.Крижановський (1885 р.), о.Л.Лужницький (1890 р.).

З початку ХХ ст. парохом цих сіл став о. Омелян Гавришо, голова читалень “Просвіта” у Дрищеві й Урмані, будитель національного духу, один з організаторів бойових загонів Першолистопадового Чину 1918 р. на Бережанщині; в’язень польської тюрми; послідовний противник більшовизму, оборонець правди і віри. Пом. 1931 р.

Священик Степан Городецький, хорунжий у Легіоні Українських Січових Стрільців у 1914 – 1918 рр., першу свою пастирську проповідь виголосив у церкві св. Миколая в Дрищеві 12 липня 1931 р., останню 16 квітня 1944 р. на Великдень.

3 липня 1964 р. до 14 січня 1989 р. церква св. Миколая у Надрічному – вважалася недіючою, була замкнена за наказом тодішньої влади. Весь той час опікувався її збереженням і ремонтом церковний ст. брат Петро Бич.

Потаємні від властей відправи у церкві (люди заходили іншими дверими) проводив дяк Василь Баран.

14 січня 1989 р. у нововідкритій церкві уперше відправив Службу Божу о. Зіновій Бідула.

МИРСЬКЕ ЖИТТЯ

1900 р. у Дрищеві налічувалося 797 жителів, 664 з яких були греко-католиками.

Першими емігрантами з села в Америку перед Першою світовою стали Михайло Баран (Стахів), Марія Дупай, Марія та Григорій Савчуки.

В часі творення Легіону УСС, добровольцем пішов у січові стрільці Осип Ковальський, згодом інші юнаки. Вони воювали і в УГА:

Баран Іван Федорович, нар. 1899 р., призв. 1917 р., стрілець, пом.1962 р.

Білан Григорій Васильович, нар. 1899 р., призв. 1918 р., стрілець, пом. 1986 р.

Білан Павло Іванович, нар. 1879 р., призв. 1918 р., стрілець, заг. в 1918 р.

Вдовин Григорій Петрович, нар. 1888 р., призв. 1917 р., стрілець, пом. 1970 р.

Вдовин Михайло Петрович, нар. 1889 р., призв. 1917 р., стрілець, пом. 1963 р.

Галушка Іван Федорович, нар. 1899 р., призв. 1917 р., стрілець, пом. 1985 р.

Дидик Дмитро Михайлович, нар. 1899 р., призв. 1918 р., стрілець, пом. 1976 р.

Кулина Дмитро Михайлович, нар. 1898 р., призв. 1917 р., стрілець, пом. 1959 р.

Лебідь Микола Васильович, нар. 1895 р., призв. 1918 р., стрілець, пом. 1986 р.

Маргусь Франко Григорович, нар. 1900 р., призв. 1916 р., стрілець, пом. 1952 р.

Мацишин Василь Семкович, нар. 1898 р., призв. 1916 р., стрілець, пом. 1953 р.

Підлужний Іван Григорович, нар. 1882 р., призв. 1917 р., четовий, пом. 1960 р.

Підлужний Віцко Михайлович, нар. 1898 р., призв. 1916 р., стрілець, пом. 1977 р.

Процик Микола, нар. 1897 р., призв. 1916 р., стрілець, заг. у бою.

Рибій Василь Михайлович, нар. 1897 р., призв. 1916 р., стрілець, пом. 1977 р.

Слізьона Василь, нар. 1899 р., призв. 1916 р., стрілець, пом. 1980 р.

Фурдига Василь, приз. 1917 р., стрілець, заг. в 1917 р.

Фурдига Михайло Йосипович, нар. 1898 р., призв. 1917 р., стрілець, пропав безвісти.

Хараба Василь Михайлович, нар. 1899 р., призв. 1916 р., сотник, пом. 1956 р.

Шагай Василь Данилович, нар. 1900 р., призв. 1918 р., стрілець, пом. 1956 р.

Творцями Першолистопадового чину в селі була група юнаків, організованих підстаршиною Степаном Федчишином, які перебирали владу в Бережанах у числі з іншими. А загін угорців у Дрищеві роззброювали Франко Марґусь, Петро Рибій, Дмитро Галушка.

У 20-х роках виникла клітина УВО, очолена Павлом Підлужним, у 30-х – осередок ОУН. Читальнею “Просвіти”, хором і драмгуртком довго керував Іван Галушка. Аматорами були (і водночас членами або симпатиками ОУН) Федір Якович Баран, Іван Михайлович Дидик, Ганна Іванівна Бич, Петро Дмитрович Ковальчук, Ганна Петрівна Ковальчук, Василь Михайлович Баран, Михайло Підлужний, Григорій Вдовин та ін. Діяв “Союз Українок”, ведений Ксенією Беш, “Луг” (Михайло Підлужний), “Сільський господар” (Антін Куций).

У 1939-1941 р. Дрищів зазнав нових втрат своїх синів. При переході кордону за Сян загинув провідний член ОУН Василь Потягач “Зелений”. Також був заарештований чл. ОУН Володимир Наконечний, який до 1942 р. томився в таборах Комі АССР, поки зголосився в армію Андерса. Були забрані на фінську війну в кінці 1939 р. Михайло Болотніцький, Федір Білан, Тимотей (Томко) Гончарський – і про них ніяких вістей.

Більшовики провели арешти юнаків за підозрою їх членства в ОУН. Одним з них був Михайло Федчишин.

12 липня 1942 року з Дрищева німецька адміністрація забрала на роботу в рейх – до бауерів і на заводи – 17-20–тирічних юнаків і дівчат, зокрема, таких як:

Баран Анастасія, Баран Петро Михайлович, Болотницька Стефанія Ільківна, Болотницький Микола Ількович, Вітковський Михайло Миколайович, Галушка Василь, Дидик Дмитро Федорович, Дидик Михайло Федорович, Ковальчук Марія Михайлівна, Ковальчук Петро Михайлович, Коземська Пелагія Миколаївна, Коземський Михайло Іванович, Мацишин Степан (Будний), Мацишин Степан Михайлович, Мультан Стефанія Миколаївна, Підлужна Стефанія Миколаївна, Рак Катерина Михайлівна, Сверлюк Марія, а також забрані були ще: Баран Марія Михайлівна, Осецький Микола, Дупай Левко та інші (не встановлено).

1943 р. добровольцями в дивізію “Галичина” зголосилися дрищівці: Подусівський Василь (Болюхів) та Шайда Михайло. А через рік, шостого (називають і 9) травня 1944 року внаслідок облави німці забрали з села більше 30-ти чоловіків у віці від 18 до 36 літ. Серед них були: Атлахович Омелян, Баран Григорій, Баран Дмитро, Баран Михайло, Білан Василь, Білан Павло, Болотніцький Василь, Болотніцький Іван, Вдовин Степан, Вільгуш Василь, Вільгуш Микола, Гончарський Дмитро, Гончарський Микола, Горін Василь, Жак Казимир, Коземський Броніслав, Козловський Василь, Кулина Дмитро, Мазурик Михайло, Михасів Василь, Підлужний Стах, Потягач Василь, Рейтер Антін, Рибій Дмитро, Рибій Михайло, Скуповський Володимир, Федчишин Михайло, Хараба Микола, Хараба Михайло, Шпортала Дмитро.

Через кілька місяців, 28 серпня 1944 р., на свято Матері Божої, радянська військова адміністрація провела збір чоловіків с. Дрищева віком до 40 років, і під конвоєм були відправлені на призивний пункт як “добровольці”:

Баран Гілярій (Єднахів)

Баран Федір(Яцків)

Білик Василь (Якубів)

Болотницький Василь

Ковальчук Степан

Наконечний Лев (Стражників)

Підлужний Василь

Савчук Дмитро (Савчуків)

Савчук Григорій Миколайович (Савків)

Савчук Михайло (з-під Таньки)

Федчишин Василь та інші.

На фронтах, як солдати ЧА, загинули такі жителі села:

Баран Василь Григорович, 1923 р., с. Надрічне, українець. Мобілізова­ний у 1944 р. Рядовий. Загинув у бою 30.04.1945 р.

Баран Дмитро Михайлович, 1911 р., с.Надрічне, українець. Мобілізова­ний у 1941 р. Рядовий. Пропав без­вісти у травні 1944 р.

Баран Михайло Васильович, 1905 р., с. Надрічне, українець. Мобілізований у 1941 р. Рядовий. Про­пав безвісти у травні 1944 р.

Баран Петро Михайлович, 1914 р., с. Надрічне, українець. Мобілізований у 1941 р. Рядовий. Пропав безвісти у травні 1944 р.

Барський Володимир Романович, 1909 р., с. Надрічне, українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий. За­гинув у бою в січні 1945 р. у Чехословаччині.

Білан Василь Григорович, 1923 р., с. Надрічне, українець. Мобілізова­ний у 1944 р. Рядовий. Помер від ран 30.04.1945 р. Похов.: м. Берлін, Німеччина.

Білан Михайло Миколайович, 1909 р., с. Надрічне, українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий. Про­пав безвісти у 1944 р.

Болотницький Михайло Ількович, 1918 р., с. Надрічне, українець. Мобілізований у 1940 р. Рядовий. За­гинув у бою 03.03.1945 р. Похов.: м.Глогув, Польща.

Вечевський Василь Григорович, 1918 р., с. Надрічне, поляк. Мобілізований у 1940 р. Загинув у бою 18.08.1941 р.

Гасій Петро Федорович, 1920 р., с. Надрічне, українець. Мобілізова­ний у 1944 р. Рядовий. Пропав без­вісти у вересні 1944 р.

Гончарський Тимофій Григоро­вич, 1919 р., с. Надрічне, українець. Мобілізований у 1940 р. Рядовий. Пропав безвісти у червні 1941 р.

Горин Василь Михайлович, 1914 р., с. Надрічне, українець. Мобілізова­ний у 1941 р. Рядовий. Пропав без­вісти у січні 1945 р.

Демеда Євстафій, 1907 р., с. Надрічне, українець. Мобілізова­ний у 1944 р. Рядовий. Пропав без­вісти у жовтні 1944 р.

Дидик Михайло Федорович, 1923 р., с. Надрічне, українець. Мобілізова­ний у 1944 р. Рядовий. Пропав без­вісти у травні 1945 р.

Козак Федір Йосипович, 1917 р., с. Надрічне, українець. Мобілізований у 1940 р. Рядовий. Пропав безвісти у липні 1941 р.

Коземський Іван Йосипович, 1922 р., с. Надрічне, українець. Мобілізований у 1944 р. Гв. рядовий. Загинув у бою 04.05.1945 р. Похов.: м.Місдров, Німеччина.

Коляса Григорій, 1905 р., с. Надрічне, українець. Мобілізова­ний у 1944 р. Рядовий. Загинув у бою в січні 1945 р.

Леськів Михайло Олексійович, 1919 р. с. Надрічне, українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий. Про­пав безвісти у жовтні 1944 р.

Люлька Іван Петрович, 1924 р., с. Надрічне, українець. Мобілізова­ний у 1944 р. Рядовий. Пропав без­вісти у січні 1945 р.

Мазурик Василь Михайлович, 1909 р., с. Надрічне, українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий. За­гинув у бою 15.04.1945 р. Похов.: с.Камінея, Німеччина.

Масний Дмитро Миколайович, 1903 р., с. Надрічне, українець. Мобілізований у 1944 р. Гв. рядовий. Помер від ран 16.11.1944 р. Похов.: с.Опперсдорф, Австрія.

Наконечний Петро Миколайович, 1905 р., с. Надрічне, українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий. За­гинув у бою 12.01.1945 р. Похов.: с.Пацанув, Краківське в-ство, Поль­ща.

Подуфалий Дмитро Михайлович, 1914 р., с. Надрічне, українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий. За­гинув у бою 07.02.1945 р. Похов.: с.Котлау, Польща.

Розинкевич Володимир Павлович, 1925 р., с. Надрічне, українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий. За­гинув у бою в січні 1945 р. у Польщі.

Солодкий Петро, 1911 р., с. Надрічне, українець. Мобілізова­ний у 1944 р. Рядовий. Пропав безвісти у жовтні 1944 р.

Фабула Теодозій Петрович, 1924 р., с. Надрічне, українець. Мобілізова­ний у 1944 р. Рядовий. Пропав без­вісти у листопаді 1944 р.

Фурдига Василь Михайлович, 1921 р., с. Надрічне, українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий. Загинув у бою 03.03.1945 р. Похов.: м.Губин, Зеленогурське в-ство, Польща.

Хміль Степан Онуфрійович, 1905 р., с. Надрічне, українець. Мобілізова­ний у 1944 р. Рядовий. Пропав без­вісти у січні 1945 р.

Щербань Петро Якович, 1906 р., с. Надрічне, українець. Мобілізова­ний у 1944 р. Рядовий. Пропав без­вісти у лютому 1945 р.

 Услід за фронтовими частинами сунули війська каральних органів. Почалися нові, наглі облави, арешти, вивезення. Під цю “мітлу” потрапили Шагай Ярослава Василівна, 22.02.1927 р.н., уч. ОУН з 1944 р., засуджена на 25 літ, Парасковія Мотурняк (Дупайова), Ганна Шагай, Степан Савчук, відтак Іван Дупай, Анастасія Ганчарська, Василь Ковальчук, Степан Хараба, виселені родини Лещишин: Григорій, Ганна, Богдан, Петро, та Савчук Ярослав і Катерина, Ганчарський Михайло і Процик Михайло – члени ОУН, повстанці, вояки УПА. Незабаром після повернення з фронтових доріг були заарештовані, засуджені й відправлені в табори: Білик Василь – в Алтайський край, Савчук Григорій – в Архангельську обл., обидва повернулися у 1958 році.

В повоєнні роки з села були вивезені:

Білик Василь Іванович, нар. 1910 р., репр. 1950 р., термін 5 р., місце пок. Іркутськ.

Дупай Іван Андрійович, нар. 1929 р., репр. 1951 р., термін 5 р., місце пок. Іркутськ, Вологда.

Лещишин Богдан Григорович, нар. 1939 р., репр. 1950 р., термін 10 р., місце пок. Красноярський край.

Лещишин Петро Григорович, нар. 1932 р., репр. 1950 р., термін 10 р., місце пок. Красноярський край.

Лещишин Стефанія Олексіївна, нар. 1932 р., репр. 1950 р., термін 10 р., місце пок. Томськ.

Савчук Катерина Яківна, нар. 1925 р., репр. 1949 р., термін 7 р., місце пок. Джезказган.

Савчук Ярослав Михайлович, нар. 1920 р., репр. 1949 р., термін 7 р., місце пок. Омськ.

Шагай Ганна Теодорівна, нар. 1910 р., репр. 1950 р., термін 5 р., місце пок. Мордовія.

Шагай Іван Андрійович, нар. 1930 р., репр. 1951 р., термін 5 р., місце пок. Воркута.

Хараба Анастасія Олексіївна, нар. 1919 р., репр. 1950 р., термін 5 р., місце пок. Іркутськ.

Хараба Степан Іванович, нар. 1929 р., репр. 1951 р., термін 4 р., місце пок. Воркута.

Протидією духовному занепаду села служила праця активістів і умільців. Діяв мішаний молодіжний хор під керівництвом Василя Михайловича Барана, відтак – Олега Теодоровича Лапуньки, а драмгуртом керував Лев Федорович Баран. У 1973 – 1975 рр. в селі збудовано двоповерхову школу-восьмирічку, в чому велика заслуга директора Степана Михайловича Галушки, зведено у 1987 р. гарний будинок культури на кошти Укрпрофради. А в половині 90-х років спільними силами громада села звела храм св. Йосафата (ініціатори будівництва: Петро Бич, Василь Баран, Василь Рибій, Степан Галушка). Відновлено ряд пам’ятних знаків-хрестів і встановлено нові, відроджено вікові традиції.

На скрижалях пам’яті села Надрічне завжди повинні ясніти імена таких людей як, особи духовного стану:

Спиридон Литвинович - народжений 6 грудня 1810 р., п'ять років (1864-1869) був митрополитом Галицьким;

Лавро Дячинський - дяко-вчитель у сільській школі в 1847-1848 р.р.

о. Н. Стисловський - парох Дрищева в 1872 р.

о. Р.Крижановський - парох села у 1885 р.

о. Л. Лужницький - парох села в 1890 р.

о. Омелян Гавришо - парох Дрищева й Урманя щонайменше від 1908 до 1931 р.

о. Степан Городецький - парох Дрищева й Урманя з 12 липня 1931 р. до травня-червня 1944 р.

Хоча перелічених осіб можна віднести до некорінних чи певною мірою тимчасових, їх вплив на розвиток села - найперше, духовний, культурний, освітній і національно-патріотичний - безсумнівний. Можна стверд­жувати, що завдяки їм сформувався прошарок національно-свідомих громадян у селі, піднесених громадою до рівня своїх представників і провідників. Такими громадянами села були:

Людвига (Людвінка) Дидик (Федоркова) - посол до крайового сойму, власниця млина у селі, добра порадниця людям перед Першою світовою, в час війни і після неї.

Дмитро Дупай - один з засновників і фундаторів першої читальні "Просвіти" до 1908 р.

Степан Федчишин - учитель, організатор перебрання влади в селі у листопаді 1918 р.

Франко Маргусь, Петро Рибій, Дмитро Галушка - сільські патріоти, і учасники переломних подій у листопаді 1918 р. в с. Дрищеві.

Григорій Вдовин, Микола Лебідь - вояки Української Армії в 1918-1920 рр.

Павло Підлужний - один з організаторів і учасників клітини ОУН в селі.

Володимир Наконечний - один з кер. клітини ОУН, в’язень більшов. тюрми, вояк армії Андерса.

Степан Наконечний - один з організаторів і керівників клітини ОУН в селі.

Іван Білан - учасник ОУН.

Василь Потягач "Зелений" - бойовик ОУН.

Антін Куций - керівник "Сільського господаря".

Михайло Підлужний - керівник "Лугу" в селі.

Іван Галушка - диригент і організатор хору молоді в 30-40 рр.

Христина Федчишин (Федчишинова) - довголітня вчителька у селі. Виїхала на Захід у 1944 р. разом із родиною о. Ст. Городецького.

Василь Ковальчук, Микола Ковальчук - учасники національно-визволь­ної боротьби.

Михайло Дидик - йому найкраще б підходило слово "зодчий". Бо спорудження храмів, архітектурних цінностей - це зодчество, це краса на століття.

Михайло Осецький (Шлапак) - мав рідкісне у всі часи обдарування: лікував людей травами й зіллям, молитвами над хворим творив диво - оздоровлював його. Багато людей отримали від нього допомогу.

Василь Мацишин - майстер-будівельник, багато потрудився в селі, зводячи хати для надрічненців-погорільців у квітні 1946 р., пізніше - на віднові млина, шлюзів.

Михайло Галушка - знавець тодішньої техніки, монтаж і догляд турбіни млина, кіратів, парових машин на току та ін. - справа його рук.

Григорій Васильович Білан - закінчив кілька класів Бережанської гімназії, вмілий косар і оповідач, тривалий час, може, в найтрудніші періоди був головою сільради (війтом). Кажуть, що завдяки його старан­ням Надрічне обійшла акція масової депортації сімей у Сибір. Допоміг тоді йому в забезпеченні спокою в селі, за словами старожилів,

Григорій Петрович Вдовин - колишній вояк УГА, а після "зав'язання" колгоспу - його перший керівник, пізніше - працівник на пилорамі.

Іван Хараба (Загорідний) - добрий господар і вправний костоправ. Йому багато хто завдячує швидким одужанням після вивихів і травм.

Марія Василівна Залипська (Савчук) - вміла й кашарна господиня,
лагідна повитуха, що перетримала на своїх руках, мабуть, всіх немовлят
в селі, народжених в період 1920-1950 рр.

Василь Баран – довголітній дяк у церкві, керівник сільського і церковного хорів.

Ганна Білик (Герголова) – довголітня старша сестриця у церкві св.Миколая в Дрищеві-Надрічному.

Петро Бич - довголітній голова церковної двадцятки, старанний догля­дач і опікун найпершої сільської святині - церкви св. Миколая.

Василь Білик - сільський коваль, учасник Другої світової, що дійшов до Берліна, пізніше - за сприяння упівцям, кинутий в Сибір на тривалий строк, повернувся після смерті тирана.

Федір Рибій - майстер-годинникар, справжній умілець, незважаючи на якусь ваду, очевидно, психічного характеру.

Михайло Підлужний (Франків) - заможний господар і ретельний любитель-садівник.

Лев Наконечний (Стражників) - добрий господар, сільський музика-скрипаль, пасічник-любитель, учасник Другої світової війни.

Дмитро Білик (Дяків) - умілець-скрипаль, бджоляр і садівник.

Петро Ковальчук (Дупайчин) - знавець-каменяр, випалювач вапна для потреб села.

Леон Білан (Стахів) - ветфельдшер, секретар сільради, бджоляр, му­зикант.

Микола Лебідь - коваль, учасник національно-визвольних змагань 1918-1920р.р.

Микола Ковальчук - майстер-умілець, що робив різні побутові знаряд­дя.

Олексій Мотурняк - коваль. Петро Мотурняк - коваль.

Дмитро Білан (Процишин) - коваль.

Григорій Баран (Стахів) - учасник Першої світової, мав солідну на той час бібліотеку церковної літератури і тодішньої періодики.

Йосип Бучковський - умілець-каменяр, робив хрести і фігури.

Іван Галушка - дяк, керівник сільського хору.

Михайло Баран (Гнатів) - дяк.

Петро Атлахович - добрий оповідник бувальщин (сільський "барон Мюнхаузен").

Іван Вдовин (Вдовинів) - добрий столяр, майстер.

Григорій Савчук - добрий господар і вмілий майстер.

Дмитро Савчук (Совків) - ретельний бондар, тесля, правдолюб і ста­ранний працівник,

Григорій Савчук (Совків) - учасник Другої світової, що дійшов до Берліна, за сприяння упівцям – заарештований, відбував строк на лісорубках в Архангельській області, вмілий оповідач і організатор забав, майстер-будівничий.

Григорій Баран (Романів) - кравець.

Олекса Баран (Баранів) - кравець.

Петро Ковальчук - кравець.

Василь Бич - довголітній лісник.

Дмитро Білан (Прокопів), Дмитро Подуфалий, Григорій Савчук - кращі представники "шевського цеху".

Залишається лише щиро пошкодувати, що чимало жителів, "дітей села" так і залишилися нерозкритими талантами й обда­руваннями внаслідок примусових вивезень в чужі сторони - Сибір, Німеччину, або дочасного загину на ратному полі. Вічна їм слава і пам'ять.

 

 

З ЛІТ БОРНІ

Михайло Мінчак, поручник УСС, у публікації "Спомин старого усуса" ("Вісті комбатанта", 3-4, 1975 р. на с. 42-43) подає таке:

"З полком під командою полковника Кікаля ми вирушили на фронт до Куропатник. Звідтам вислали мене з відділом усусів до Дрищева, до пробоєвого куреня (штурмбатальон) 55-ї дивізії, до вишколу... Комендант того куреня капітан Гарт фон Гартентурм, той сам, що провадив старшинську школу в Славутині, пізнав мене.

Дуже важкий то був вишкіл. Ходили ми взимі на гори до приготованих до вправ окопів в блюзках, без плащів. На горбах зимний вітер, часом сніг з дощем, дуже нам докучав і не було де загрітися. Плаща, ні рукавиць не можна було вдягати.

У вишколі пробоєвий курінь сусідньої дивізії робив показовий наступ за фронтом. Приглядалися йому старшини корпуса... При таких показових вправах згинуло кількох пробоєвиків. Такі ж показові вправи мав робити і наш курінь. Та капітан Гартентурм не згодився. (Мовляв)... краще робити наступ на ворожі лінії. Так і сталося. Заатакував курінь ворожі позиції над річкою Ценівкою. Всі вправи вдалися. Коштувало це ногу одному хорунжому, українцеві. За те дістав срібну медалю першої кляси і аванс на четаря...»

 

ВАСИЛЬ КІНАЛЬ

Народився він 3 червня 1913 р. у селі Дрищеві (з 7.03.1946 р. - Надрічне) Бережанського повіту. Батьки виїхали у США перед Першою світовою війною. Хлопець залишився у Галичині, в родини. Здобув середню освіту в Бережанській гімназії, яку закінчив у 1933 р. Студіював медицину у Познанському університеті.

Там входив до української студентської громади, був її головою. Медичні студії закінчив у 1939 р., відбув лікарську практику у загальному шпиталі та університетських клініках Львова. Став членом Українського Лікарського Товариства (УЛТ).

За більшовиків був секретарем лікарської палати, яку очолював професор Мар’ян Панчишин, аспірантом гінекологічно-пологового відділу медичного інституту. У 1940 р. одружився з мисткинею Ярославою-Дарією Островською.

За німецької окупації був організаційним референтом в Українському Червоному Хресті (УЧХ). В 1944 р. виїхав до Словаччини, працював асистентом гінекологічного відділу шпиталю в Піщанах, пізніше - лікарем суспільної опіки в Іванці над Дунаєм біля Братислави. Під кінець війни – в Авкірху, (Баварія). 1947 р. – емігрував у США, де в Пітсбурзі жив його батько. Відкрив приватну практику у Бронксвіллі (штат Нью-Йорк). У 1978 р. отримав диплом фахівця із сімейної медицини.

(За вид: Українські лікарі, Львів-Чікаго, 1994 р., т. 1, стор. 97.)

МИ ВІРИЛИ І ВІРИМО...

У земному літочисленні розпочалося двадцять перше століття. Для всіх це - звичне новорічне свято, сповнене дружніх віншувань, щирих побажань, розмаїтих планів і надій на прийдешній день. Для мене один із днів у новому році позначиться цифрою 80. Радіти чи сумувати? Найліпше охарактеризувати цей стан словами поета: "З журбою радість обнялась".

Так, моє покоління перебрело морем журби, тривог і напастей. Тоді цілий край підпадав то одному окупантові, то другому, то третьому. Радість була від того, що ми, юні, старалися працювати для добра свого народу, і залюбки виконували завдання провідників ОУН, будучи в юнацькій мережі організації.

Коли ж настав вересень 39-го, то невдовзі майже всіх національно-свідомих людей мого села забрало в неволю НКВД. Не минуло лихо й мене. Заарештували наприкінці грудня 1940 року, у мої 15 літ. І тривалий час кожний новий день починався для мене з допиту в кабінеті майора-садиста. Йому було яких 25-30 років, говорив по-українськи, на наш манір, але знущався, як середньовічний інквізитор. Замість спочатку щось запитати, бив кулаком по голові, тоді пхав два пальці мені в очі і кричав, щоб я признавався до членства в ОУН. Тимчасом у грубці дочервона розігрівалися залізні дроти, - він брав їх кліщами і знов наближав до моїх очей.

- Ти - в ОУН. Хто ще з тобою? Його крик подобав на ричання якогось звіра. По тортурах наказував підписувати якийсь документ - нібито моє зізнання про членство в Організації... Скільки він мене мучив, я ні до чого не признався, і нічого не підписав. Може, це й врятувало... І доля подарувала мені 16-ий і наступні роки.

На двадцятому - знову смерть махнула косою над моєю головою. У травні 1944-го багатьох юнаків з Надрічного замела німецька облава. Після відповідного вишколу нас, одягнених у німецький однострій, повезли у Францію, проти партизанів. Багато хлопців полягло безневинно. А я вночі ненароком ускочив у якусь діру, звідки не зміг вибратися. Витягнули мене ті ж альянти, які допитували мене перед трупами своїх побратимів. Цівка револьвера стукала в мою голову з усіх боків: це ти їх убив? Ти? Та, видно, допитував добрий чоловік, а ще добрішою була Божа ласка... Бо і життя даровано, і волю, і родинний затишок з вірною дружиною. От тільки - рідна сторона за морями, за горами.

Але крізь ту журбу дивиться на мене і радість. Бо моя отча сторона, моя Україна - вільна, соборна держава. Про це мріяли мої друзі-річники, і не одне покоління українців. Уява деколи повертає мене в ті юні дні і ночі, коли з побратимами ходили по зв'язках у Гиновичах, Жукові, Урмані й інших селах - виконували завдання ОУН для добра нашого народу. І часто, коли дивився телепередачі з майдану Незалежності в Києві, здавалося мені, що там пліч-о-пліч з мітингуючими стоять і мої друзі, наша молодість, - і всі ми свято віримо у щасливе нове літочислення України.

З Новим роком і щастям, рідна земле, дорогий український народе!

 

Михайло ФЕДЧИШИН,

(Великобританія).

ШТРИХИ З ТИХ ЛІТ

Розказати про членів ОУН у тодішньому Дрищеві не можу, бо все було утаємничено, законспіровано. Ми, молоді, знали тільки те, що юнацтву ОУН дозволялося. Було, що я один виконував якесь завдання, бувало, що йшло нас кілька. Пригадую, як Рибіїв Миханько, Баранів Микола, Загорідний Миханько і я збирали якісь матеріали для потреб Організації. Нам було дуже радісно від того, що ми є в ОУН.

А попереду були великі випробування. Пригадую, що москалі почали арешти в нашому Дрищеві незадовго по тім, як прийшли у 39-му. Знаю, що був довго в тюрмі у Бережанах Іван Біланів. Його жінка, Ганна, носила передачі для нього, і ніколи не могла ані передати харчі, ані побачити чоловіка. Пізніше їй казали, що Іван “виїхав” у Луб’янку, в Москву.

В той час заарештували двох братів Наконечних - Степана і Володимира, що сталося з ними, дотепер невідомо (нібито один з них опинився у США чи Канаді). Забрали і мого сусіда Івана Рибія, але через деякий час випустили. Та він за пару місяців помер – молодий чоловік, видно, йому щось відбили. Нікому нічого він не розказав, як там б’ють, боявся, що заберуть знов на муки.

А потім забрали і мене. Дуже знущалися, а я казав одно “не знаю нічого”, - і смерть мене обминула.

**

З молоді села, яка була в ОУН у с. Надрічне, можу назвати таких осіб:

Баран Ілько,

Леськів (Болотніцький) Микола, загинув у Німеччині,

Білан Павло,

Бич Михайло.

Інших не пригадую.

У травні 1944 р. нас забрали облавою німці, вишколювали у Дембіцах і казали, що долучать до дивізії, що билася проти совітів під Бродами. Але почався другий, західний, фронт, і нас, всупереч нашій волі, повезли у Францію. Та проти альянтів ми воювати не хотіли, і окремі військові частини, де було більше українців, перейшли на сторону французького Руху Опору. А ті, де переважали німці, мусіли, хоч не хоч, служити аж до створення 1-ї УД УНА.

З нашого села німці були забрали ще:

 Загорідного (Харабу) Михайла, поліг у Франції;

Рибійового Михайла, помер в Англії;

Рибійового Дмитра (з-за корчми), був поранений у бою;

Когутового Петра, нема вістки;

Барана Миколу, опинився в Англії;

Федчишина Михайла, опинився в Англії.

В ОУН було багато наших сельчан, але секретність роботи не дозволяла знати більше, ніж належалося. Скажу тільки: все, що ми робили, ми робили з однією думкою, - це послужить для добра українського народу.

Михайло ФЕДЧИШИН,

Англія (з листа від 13.02.2004 р.)

***

… Написати багато не мою можливості. Ми виконували накази зверхників, а що було далі, того не знаю. Не можу нічого сказати про Василя Потєгача “Зеленого”, бо не знаю, де він перебував. А сам я деколи носив “штафети” до Жукова, там були хлопці Петро Леськів, Степан Вдовин, Володимир Рутковський, Мирон Шагай, Михайло Леськів, Василь Гавриш. Я їх знав. А про старших мені невідомо.

З листа Миколи БАРАНА (Англія).

ОДИН З КОГОРТИ

Їм ім’я – легіон!

Тим борцям за волю України, яких досі не знаходимо у списках полеглих, або ж про яких де-де можна знайти два-три рядки. Далеко не про всіх провідних осіб національно-визвольної боротьби маємо життєписні дані. Про звичайних же членів ОУН- тим більше.

Ця оповідь про одного з “звичайних” членів ОУН “Зеленого” – Василя Потягача (Потєгача).

Дитина воєнного часу, Василь Потягач народився 1915 року в селі Дрищеві у сім’ї з шести дітей. Його брати і сестри: Дмитро, Петро, Парасковія, Євдокія, Катерина. (Петро й Параня померли рано.)

Виховувався юнак під впливом діяльної тоді “Просвіти”, спортивного товариства “Лугу”, в атмосфері пошанування пам’яті усусів, національних традицій. Змалку потягнувся душею до людей, котрі своїми діями протистояли насильному ополяченню західноукраїнського населення, боролися за волю рідного краю.

Як член ОУН, до того ж, її бойовик, виконував різні складні завдання Організації. Мусів перебувати в підпіллі, змінювати місце проживання. То бачили його серед національно-свідомої молоді в селі Саранчуки, то в Урмані вишивали для нього сорочку. А Василь - то зникав кудись, то знову появлявся. Вся його діяльність оповита серпанком таємності, що почала дещо розкриватися тільки в 70-х роках та й то за межами України.

Не маємо змоги (за браком свідків, які поминалися) з календарною точністю підтвердити такий, поза всяким сумнівом, героїчний вчинок Василя Потягача. У сороковому році за ним інтенсивно полювали енкаведисти. Особливо ретельні пошуки велися в рідному селі підпільника, принагідно проводилися допити людей. І от в якесь надвечір’я чи й серед білого дня, коли керівник групи енкаведистів проводив опитування кількох дрищівців у місцевому громадському будинку, враз розчинилися вхідні двері, і Василь Потягач у два кроки постав перед столом, за яким розсівся “червоний пошуковець”. Пістолет чи карабін лежали перед ним на столі.

Мить – і затвор опинився в руці Потягача, як і обойма з патронами. Секунду перед тим упевнено-бундючний енкаведист тепер мав вигляд вибіленого полотна, і мову йому відібрало.

– Ти мене шукаєш? – запитав Василь. – Ти шукаєш Потєгача? Я – перед тобою. Але раджу тобі не шукати мене більше і не тероризувати село. Зрозумів?!

Підпільник спокійно повернувся, вийшов з приміщення – і пожбурив кудись у бур’яни затвор від енкаведівської зброї. Чи тоді вийшов він на переслідувача сам-на-сам чи поблизу було “прикриття” – невідомо.

Загинув Василь Потягач “Зелений” при переході кордону в 1940 чи 1941 році, при виконанні завдання від проводу ОУН.

В.С.

БУНКЕР-ПАСТКА

Поблизу Тернополя у лісочку була провокаційна криївка НКВД. Коли везли політичних в’язнів з Бережан чи Зборова, то чекісти, під маркою УПА, нападали на автомашину і “визволяли” в’язнів. Заводили до бункера і “обробляли” так, щоб люди “розкололися” і видали, хто вони, з ким зв’язані. Енкаведисти під маркою УПА там же вчиняли суд над нібито зрадниками ОУН-УПА.

Про таку пастку-бункер розповів мені мій близький приятель-побратим Степан Савчук (з-під гори Таньки, така є гора в Надрічному). Степан був добрим цимбалістом; ми грали в одній капелі. От він поділився цією таємницею (хоч дав підписку про нерозголошення). Після відбуття у таборах більшовицького ГУЛАГу Степан побував у цьому бункері лжеповстанців, які його тут колись тероризували.

Був арештований Степан у школі за приналежність до молодіжної мережі ОУН і за розповсюдження листівок з правдою про совєтський союз. У Надрічному було багато національно свідомих молоденьких українців, деякі ще живуть, донині зберігши свою гідність націоналіста. Після арешту Степана запроторили у Львівську пересильну, яка була переповнена в’язнями.

Пізніше була холодна камера, на стіні якої висів дерев’яний хрест, його зробив хтось з попередніх арештантів. Наглядачі-конвоїри не забороняли молитись (“пусть моляться бандери”). Щоранку – шмон (обшук), після сотень обшуків, далі обшук у закритій камері. Не дозволено абсолютно нічого. Виглядало все так, як у журливій пісні ОУН-УПА з тих жорстоких 1945-1947 років:

 

Сиджу на дерев’яній лавці,

Кайдани на руках дзвенять,

Світа не бачу, лиш високо

Маленькі віконця блищать.

 

Ой зійшов місяць, зійшов ясний,

Світить на кам’яну стіну.

Я прошу: місяць, зійди вище,

Скажи про Вкраїну мою.

 

Що там чувати на Вкраїні,

Чи ще мордують і кують,

Чи над невинними друзями

Свіжі могили знов ростуть?

 

Ой зійшло сонце, зійшло ясне,

Світить на кам’яну стіну.

Я прошу сонця, - зійди вище

Суши на пальцях кров мою...

- Кусочок обгризеного олівця в’язні клали на перехрестя хреста, і цього нашого скарбу наглядачі ніколи не знайшли. Коли ми вивантажували з вагонів цемент, то ховали куски паперу із цементних мішків, на них потім писали листи тим огризком олівця з перекладини хреста. Робили трикутнички, писали адресу і, коли виводив конвой на вантаження дров на платформи, між дровами залишали листи. На волі, поза зоною, добрі люди (якщо траплялися такі) відправляли зеківські листи до наших родичів і близьких...

Сім років томився Степан Савчук, там залишив своє здоров’я і юність. Пішов з життя, залишив для родини біль і скорботу. Ми так багато повинні були зробити щодо розкриття більшовицьких злочинів.

Про бункер під Тернополем, де були провокатори-енкаведисти і вербовані сексоти, розказував ще наш сусід, який повернувся із Сибіру. Оповідав, як його там мучили, допитували, не сподівався вийти звідтіля живим. Це був Ворона Тимофій.

Олекса МАСНИЙ,

с.Біще.

Останні коментарі

  • 16.12.16
    Під впливом вивчених мною матеріалів щодо Столітнього ювілею боїв на горі Лисоні ...

    Детальніше...

     
  • 12.12.16
    Був на могилі Дідика. 10.12.2016 рівно 45 років з дня його смерті. Вийшло його ...

    Детальніше...

     
  • 09.12.16
    Як ще мало ми знаємо про героїзм наших предків під час боїв Першої Світової війни ...

    Детальніше...

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання 

ATO

Система Orphus

лисоня 3

Нас відвідують

Лічильник відвідувачів

Сьогодні
Вчора
Цього тижня
Минулого тижня
Цього місяця
Минулого місяця
Всього
4213
5571
25569
817672
140821
209805
1571207
© 2016 Всі права захищено! Всі права на статті, ілюстрації, інші матеріали належать редакції сайту «Бережани і Бережанщина» та охороняються законом України «Про авторське право і суміжні права». При використанні матеріалів посилання на сайт «Бережани і Бережанщина» обов'язкове!!!